В пошуках Аляски - Джон Грін
Можливо, іншої відповіді ми вже не отримаємо. Аляска зруйнувалася, бо так трапляється з усім. Полковник, схоже, змирився з цією думкою, але розслідування, яке було його ідеєю, стало тепер тим єдиним, що підтримувало мене, і я ще сподівався на просвітлення.
за шістдесят два дні після
аступної неділі я спав, поки сонце не промкнулося крізь жалюзі й не почало світити мені просто в обличчя. Я вкрився з головою, але стало гаряче й душно, тож я встав і вирішив зателефонувати батькам.— Майлзе! — вигукнула мама, не встиг я й поздоровкатися з нею.— Ми встановили визначник номера.
— І він магічним чином визначає мене, навіть коли я дзвоню з автомата?
Вона засміялася.
— Ні, просто пише «автомат» і код регіону. От я і здогадалася. Як ти там? — запитала вона з теплим занепокоєнням у голосі.
— Все о’кей. Я, щоправда, відстав з деяких предметів, але тепер знову взявся до навчання, то сподіваюся надолужити,— сказав я, і це було здебільшого правдою.
— Я розумію, що тобі зараз важко, друже,— відповіла мама.— О! Знаєш, з ким ми зіткнулися вчора на вечірці? З пані Форестер. Твоєю вчителькою в четвертому класі! Пам’ятаєш? Вона тебе пам’ятає чудово і дуже добре про тебе відгукувалася, ми поговорили...
Я був радий чути, що пані Форестер високо цінувала мене в четвертому класі, але слухав я неуважно, роздивляючись написи на помальованій білою фарбою стіні обабіч телефону — шукав нових, які можна буде розшифрувати («У Лейсі — п’ятниця, 10» — це про вечірку п’ятиденків, збагнув я).
— ...вчора ми вечеряли з Джонстонами, і, боюся, тато випив забагато вина. Ми грали в шаради, і він грав жахливо.
Мама засміялася, а я почувався дуже стомленим, але хтось поцупив лавку, що стояла коло автомата, тож я примостив свою кістляву дупу на твердій бетонній долівці, напнувши телефонний дріт і приготувавшись вислухати довгий мамин монолог, і раптом під усіма тими нотатками й карлючками побачив намальовану квіточку. Дванадцять довгастих пелюсток навколо зафарбованої серцевинки на білій як стокротки стіні. Стокротки, білі стокротки, і я раптом почув її голос: «Що ти бачиш, Пампушечку? Дивися»,— і побачив, як вона сидить тут п’яна, балакає ні про що з Джейком: «Що ти робиш?» — і вона відповідає: «Нічого, просто малюю, просто малюю»,— а потім: «О Боже!»
— Майлзе?
— Так, вибач, мамо. Вибач. Чип прийшов. Ми будемо вчитися. Я пішов.
— Ти ще передзвониш? Тато, напевно, теж хоче з тобою поговорити.
— Ага, мамо, ага, звісно. Я люблю тебе, о’кей? О’кей, я пішов.
— Я, здається, дещо знайшов! — закричав я до Полковника, невидимого під покривалом на ліжку, але мій вигук і обіцянка, що я щось — бодай щось — знайшов, витягли його з ліжка, і він плигнув на лінолеум. Не встиг я нічого сказати, як Полковник нахилився, схопив з підлоги джинси й футболку, в яких ходив напередодні, натягнув їх і вийшов слідом за мною.
— Дивися,— показав я, й він, опустившись навпочіпки біля телефону, мовив:
— Так. Це вона намалювала. Вона завжди такі квіточки малювала.
— Пам’ятаєш оте «Просто малюю»? Джейк запитав її, що вона робить, а вона відповіла: «Просто малюю»,— а після цього вигукнула «О Боже» і засмутилася. Вона подивилася на власний малюнок і щось пригадала.
— У тебе чудова пам’ять, Пампушечку,— визнав Полковник, а я не зрозумів, чому він не перейнявся моїм збудженням.
— А потім засмутилася,— повторив я,— і поки ми брали петарди, пішла й узяла тюльпани. Дивлячись на свій малюнок, вона згадала щось таке, про що забула, і через це розпсихувалася.
— Мабуть,— відказав Полковник, дивлячись на квітку й, либонь, намагаючись побачити її очима Аляски. Нарешті він підвівся і сказав: — Непогана теорія, Пампушечку,— і поплескав мене по плечу, немов тренер, заохочуючи гравця.— Але ми й досі не знаємо, про що ж саме вона забула.
за шістдесят дев’ять днів після
а тиждень по тому, як я відшукав намальовану квіточку, я змирився з тим, що це нам нічого не дає,— зрештою, я не Банзан на м’ясному ринку,— до того ж клени довкола школи почали воскресати, а прибиральники знову заходилися стригти траву у дворі, й мені почало здаватися, що ми втратили Аляску остаточно.По обіді ми з Полковником зайшли в гай неподалік озера і викурили цигарку на тому самому місці, де так багато місяців тому нас застукав Орел. Ми прийшли з зібрання, на якому Орел оголосив, що біля озера побудують ігровий майданчик імені Аляски. Вона полюбляла гойдалку, це правда, але ігровий майданчик? Лара на зборах підвелася — безсумнівно, вперше,— і сказала, що треба вигадати щось кумедніше, щось таке, що Аляска сама могла б зробити.
І тепер, сидячи на порослій мохом трухлявій колоді, Полковник мовив до мене:
— Лара мала рацію. Треба щось для неї зробити. Прикол. Щоб їй сподобалося.
— Поминальний прикол?
— Саме так. Поминальний прикол для Аляски Янг. Можемо зробити це щорічним святом. Минулого року вона вигадала одну ідею. Але хотіла відкласти цей прикол на дванадцятий клас. Але він класний. Дуже класний. Він увійде в історію.
— Ти розповіси чи ні? — запитав я, згадуючи той час, коли вони з Аляскою не посвячували мене в планування приколу «Ніч у сіннику».
— Певна річ,— відказав він.— Прикол називається «Зруйнування патріархальної парадигми».
А потім Полковник усе розповів, і мушу зізнатися, Аляска лишила нам справжній діамант, «Мону Лізу» шкільних пустощів, кульмінацію приколів усіх поколінь учнів «Калвер-Кріку». І якщо Полковник зможе це втілити, це навіки залишиться в пам’яті всіх у «Калвер-Кріку», а Аляска на менше й не заслуговує. А головна перевага в тому, що