В пошуках Аляски - Джон Грін
— Ага, напевно,— відказав я.— Ага. Вона сідає в машину, бо хоче потрапити на могилу матері, а дорогу перегородила вантажівка і стоїть поліційне авто, Аляска п’яна, засмучена і поспішає, вона впевнена, що зможе протиснутися повз поліційне авто, вона ж навіть думати ясно не може, бо їй негайно треба до мами, вона думає, що якось проскочить, і тут — БАХ!
Такумі повільно киває, замислившись, а потім каже:
— Або ж вона бере квіти, сідає в машину. Але вона вже проґавила роковини. Думає, мабуть, що знову підвела матір — спершу не викликала «швидку», а тепер навіть забула про кляті роковини. Вона засмучена і переповнена ненавистю до самої себе, вона вирішує: «Все, досить, я готова»,— і тут бачить поліційне авто — ось її шанс, і вона тисне на газ.
Полковник заліз у кишеню, дістав пачку цигарок і, тримаючи її догори дриґом, заходився постукувати нею по «СТОЛИКУ».
— Ну,— сказав він,— це все чудово пояснює.
за сто вісімнадцять днів після
тож ми здалися. Мені нарешті набридло ганятися за примарою, яка не хоче, щоб її викрили. Мабуть, це провал, але деякі таємниці мають лишатися нерозгаданими. Я так і не зміг зрозуміти Аляску, наскільки мені хотілося, але це і неможливо було. Вона це зробила неможливим. І цей нещасний випадок — чи самогубний випадок — зостанеться нерозгаданим, і мені лишиться тільки запитувати себе: «Я допоміг тобі зустріти долю, якої ти не бажала, Аляско, чи допоміг тобі у твоєму прагненні до самознищення?» Адже це різні злочини, і я не знав, гніватися на неї за те, що зробила мене співучасником самогубства, чи на себе за те, що відпустив її.Але ми розшукали всі відповіді, які можна було розшукати, і за час пошуків Аляска допомогла нам зблизитися — принаймні нам з Полковником і Такумі. Так і було. Аляска не лишила мені ниточок, щоб пізнати її саму, але достатньо ниточок, щоб пізнавати Велике Можливо.
— Ми маємо ще дещо зробити,— сказав Полковник, коли ми разом грали зі звуком у відеогру — удвох, як у перші дні Розслідування.
— Нічого ми більше не зробимо.
— Я хочу там проїхати,— сказав він.— Її шляхом.
Ми не ризикнули виїхати зі школи вночі, як Аляска, тому виїхали приблизно на дванадцять годин раніше, о третій по обіді, й за кермом бездоріжника Такумі сидів Полковник. Лару й Такумі ми теж погукали, але вони вже стомилися ганятися за примарами, до того ж насувалися іспити.
День був ясний, сонце так пропікало асфальт, що стрічка дороги аж мерехтіла від спеки. Проїхавши з милю по шосе 119, ми звернули на північ на 1-95, в напрямку до місця аварії і до Вайн-Стейшна.
Полковник їхав швидко, ми сиділи мовчки, дивлячись уперед. Я намагався уявити, про що Аляска могла тоді думати, намагався подолати час і простір, бодай на мить залізти їй у голову. Повз нас у бік школи пролетіла машина «швидкої», блимаючи маячками і завиваючи сиреною, і я на мить занервував, подумавши: «Це може бути хтось зі знайомих». Я мало не волів, щоб це виявився хтось знайомий, щоб надати нової форми й глибини печалі, яку я й досі відчував.
Мовчання урвалося.
— Іноді мені це навіть подобалося,— сказав я.— Подобалося, що вона померла.
— Хочеш сказати, ти відчував радість?
— Ні. Не знаю. Відчував... чистоту.
— Ага,— погодився Полковник, забувши про звичне красномовство.— Ага. Розумію. Мені теж. Це природно. Тобто має бути природно.
Мене завжди вражало, коли я усвідомлював, що не я один на світі маю такі дивні й жахливі думки й почуття.
За п’ять миль на північ від школи Полковник переїхав у ліву смугу траси і наддав газу. Я заскреготів зубами, і раптом перед нами на сонці заблищало бите скло, неначе дорога була прикрашена самоцвітами, і це, либонь, було саме те місце. Полковник і досі тиснув на газ.
Я подумав: «А піти назавжди отак і непогано».
Подумав: «Прямо і швидко. Може, вона так і вирішила в останню секунду».
І — БАХ! — ми проминули мить її смерті. Ми проїхали місце, якого не змогла проїхати Аляска, перед нами лежав асфальт, якого вона вже не побачила, і ми не померли. Не померли! Ми дихаємо, ми плачемо, ми збавляємо газ і повертаємося на праву смуту.
На наступній розв’язці ми мовчки з’їхали з дороги і, міняючись із Полковником місцями, вийшли з машини й обійшли її спереду. Зустрівшись, ми обійнялися, я тримав Полковника за плечі, стиснувши руки в кулаки, а він обхопив мене своїми короткими руками і міцно стиснув, аж я відчував, як він дихає, ми знову і знову усвідомлювали, що живемо. Усвідомлення накочувалося хвилями, ми обнімалися і плакали, і я думав: «Боже, оце в нас, певно, жалюгідний вигляд»,— але це байдуже, коли ти тільки тепер, після всього, усвідомив, що ти досі живий.
за сто дев’ятнадцять днів після
давшись, ми з Полковником поринули у навчання, розуміючи, що нам обом треба якнайкраще скласти іспити, щоб отримати потрібний середній бал (мені достатньо було 3,0, а Полковнику мало було і 3,98). Наша кімната перетворилася на навчальний центр для чотирьох — разом з Такумі й Ларою ми засиджувалися до ночі, обговорюючи «Галас і шаленство», мейоз і Арденнську операцію. Полковник виклав нам усю програму з математики за семестр, от тільки він надто добре її знав, щоб з нього вийшов гарний учитель: «Ну звісно, все тут сходиться. Повірте мені. Господи, нічого тут немає складного»,— тож я скучав за Аляскою.Якщо я чогось надолужити не міг, я шахраював. Ми з Такумі прочитали стислий виклад «Усе руйнується» Чинви Ачебе і «Прощавай, зброє» Гемінґвея («Ці твори занадто в біса довгі!» — якось вигукнув він).
Розмовляли ми мало. Необхідності не було.
за сто двадцять два дні після
рохолодний вітерець спинив наступ літа, і в день останнього іспиту Старигань запропонував провести урок просто неба. Я не зрозумів, як можна проводити надворі цілий урок, якщо минулого семестру мене витурили з класу тільки за те, що я глянув надвір, але Стариганю захотілося вийти просто неба, тож ми вийшли. Кевін Ричман виніс учительське крісло, а