В пошуках Аляски - Джон Грін
— Гей, Полковнику, чому ви називаєте курильню яски-инею? — поцікавилася Лара.— Це ж більше на туне-ель схоже.
— В таких яскинях рибу ловлять,— відказав він.— Якби ми були рибалками, ми б тут рибу ловили. А ми куримо. Не знаю. По-моєму, це Аляска її так назвала,— Полковник дістав цигарку з пачки і кинув її у воду.
— Чого це ти? — не зрозумів я.
— Це для неї,— пояснив він.
Я напівусміхнувся і теж кинув у воду цигарку. Потім я дав цигарки Такумі й Ларі, й вони зробили те ж саме. Цигарки трохи покружляли у воді, а потім течія забрала їх з очей.
Я не був релігійним, але полюбляв ритуали. Мені подобалася сама ідея такого зв’язку поміж діями і пам’яттю. У Китаї, розповідав нам Старигань, є спеціальні дні, присвячені прибиранню на могилах, і небіжчикам тоді роблять дарунки. Гадаю, Аляска б не відмовилася покурити, тож, здається, Полковник поклав початок чудовому ритуалу.
Полковник плюнув у струмок, уриваючи мовчання.
— Кумедно це — з духами розмовляти,— сказав він.— Не добереш, чи сам ти вигадуєш їхні відповіді, чи вони справді до тебе говорять.
— Я пропоную скласти перелік,— мовив Такумі, якому не хотілося самокопания.— Що в нас є на підтвердження версії про самогубство?
Полковник дістав свого вічного нотатника.
— Вона не тиснула на гальма,— сказав я, і Полковник почав писати.
А ще Аляска чимось була засмучена, хоч вона і доти вже неодноразово засмучувалася, і це не призводило до самогубства. Ми розглянули версію, чи не є квіти поминальним дарунком самій собі — може, вони були призначені для власного похорону,— але вирішили, що це на неї не схоже. Так, вона була закритна, але якщо вже ти розпланував самогубство аж до квітів, то треба спланувати, як саме ти збираєшся накласти на себе руки: Аляска ж не могла знати, що спеціально для неї на трасі 1-65 стоятиме поліційне авто.
А що свідчило на користь нещасного випадку?
— Аляска була страшенно п’яна, отож могла подумати, що зуміє поминути поліційне авто, хоч я і не знаю як,— мовив Такумі.
— Вона могла заснути,— припустила Лара.
— Ага, про це ми думали,— сказав я.— Але як заснеш, навряд чи будеш їхати прямо.
— Я поки що не знаю, як це з’ясувати, не ставлячи наше життя під загрозу,— серйозно мовив Полковник.— Хай там як, з її поведінки не було видно, що вона збирається накласти на себе руки. Ну, тобто вона ніколи не говорила про те, що хоче померти, речі свої не роздавала і все таке.
— Це вже два. П’яна і не планувала помирати,— мовив Такумі. Знову глухий кут. Скільки б ми вже не думали, а нам потрібні нові факти.
— Треба дізнатися, куди вона поїхала,— сказав Полковник.
— Перед смертю вона розмовляла тільки з нами і Джейком,— нагадав я.— Ми нічого не знаємо. То звідки ми зможемо щось дізнатися?
Такумі подивився на Полковника і зітхнув.
— Не думаю, що нам допоможе, якщо ми знатимемо, куди вона поїхала. По-моєму, тільки гірше буде. Я нутром чую.
— Ну, а моє нутро хоче дізнатися,— заперечила Лара, і тільки тоді я зрозумів, що мав на увазі Такумі того дня, коли ми разом душ приймали: може, мені й пощастило з Аляскою поцілуватися, але монополії на неї я не маю; ми не єдині з Полковником, хто любив Аляску й хотів зрозуміти, як вона загинула і чому.
— Хай там як,— сказав Полковник,— ми в глухому куті. Хтось із вас має щось вигадати. В цьому розслідуванні я вже використав усі свої ідеї.
Він жбурнув недопалок у струмок, підвівся і пішов геть. Ми рушили за ним. Навіть після поразки він залишався Полковником.
за п’ятдесят один день після
скільки розслідування зупинилося, я знову заходився читати підручник з релігієзнавства, що, здається, тішило Стариганя, особливо зважаючи на те, що за останні шість тижнів я провалив усі його позапланові контрольні. Зранку в середу нас чекало таке завдання: «Наведіть приклад буддійського коану». Коан — це така загадка, яка, на думку дзен-буддистів, підштовхує до просвітлення. Я у відповідь написав про Банзана[17]. Одного разу Банзан ішов ринком і почув, як хтось попросив у різника найкращий шматок м’яса. Різник відказав: «У мене в крамниці все найкраще. Тут не знайдеш шматка м’яса, що не є найкращим». Почувши це, Банзан зрозумів, що найкращого і найгіршого не існує, що такі оцінки не мають реального сенсу, бо є тільки те, що є, і — БАХ! — він зазнав просвітлення. Коли я читав про це напередодні, я думав, чи не може й зі мною статися те ж саме — ану ж бо я в якусь мить зрозумію Аляску, пізнаю її, з’ясую, яку роль я відіграв у її смерті. Але я не мав певності, що просвітлення вдаряє, як блискавка.Коли ми здали контрольні, Старигань узяв свого ціпка і, не підводячись, показав на дошці Алясчине питання, яке вже трохи зблякло.
— Прочитаймо одне речення на дев’яносто четвертій сторінці захопливого вступу до дзен-буддизму, який я загадав вам вивчити цього тижня. «Все, що створюється, зрештою руйнується»,— процитував Старигань.— Все. Крісло, на якому я сиджу. Його хтось створив, тож колись воно зруйнується. І я зруйнуюся — мабуть, раніше за крісло. І ви. Клітини й органи, складові вашого організму, колись створилися, виросли, тож і вони зруйнуються. Будді було відомо те, що вчені довели тільки через тисячі років по його смерті: рівень ентропії зростає. Все руйнується.
«Ми всі йдемо»,— подумав я, і це стосується черепах і черепашок, Аляски-дівчини й Аляски-штату, оскільки ніщо не вічне, навіть сама земля. Будда казав, що страждають люди через свої бажання, і коли ми позбудемося бажань, позбудемося і страждань. Тобто коли перестанеш хотіти, щоб нічого не руйнувалося, перестанеш страждати через те, що воно руйнується.
«Колись ніхто й не згадає, що вона взагалі існувала,— записав я в зошиті й додав,— і я також». Спогади теж руйнуються. І тоді ти лишається ні з чим — навіть не з привидом, а з його тінню. Спочатку Аляска переслідувала мене, приходила уві сні, а тепер, за декілька тижнів, її образ уже почав блякнути, руйнуватися в пам’яті, й не тільки в моїй,— вмираючи повторно.
Полковник, який від самого початку
