Данило Галицький - Тарас Орлик

– Так що, – запитав ординець, посміхаючись, – підете зі мною на литовців? Хіба не заслужили вони вашої помсти?

– Він піде, – буркнув Данило, кивнувши на молодшого брата. – Я не можу.

– Чому?

– Моя дружина – племінниця Міндовга. Я йому слово дав, що не порушу кордону.

– Але він, напевно, теж тобі слово дав? – зробив припущення Бурундай, продовжуючи посміхатися своєю застиглою, мертвою посмішкою, яка зачіпала тільки губи, але не очі.

– Різні це слова, – відповідав Данило. – Я своє назад не візьму.

З тим і поїхав, залишивши Василька з тартарином. Вони разом у похід вирушили, разом Литву топтали і палили, але Бурундаю цього мало було, він, повертаючись, поперед себе гінця послав із грамотою, а в грамоті тій було написано: «Зустрічайте мене, якщо ви в мирі зі мною, а хто не зустріне – з тим я у війні». Данило, пославшись на невідкладні справи, відправив замість себе Лева. Це розлютило Бурундая до такої міри, що він на князівського сина руку підняв.

– Ось сюди вдарив, – повідав Лев, поставши перед батьківськими очима. – А дари твої по всій юрті розкидав і ногами топтав. Стратити тебе погрожував.

– Нехай спробує, – сказав на це Данило, перебуваючи думками десь далеко.

– Сподіваєшся в Холмі відсидітися? – запитав Лев. – Не вийде.

– Чому не вийде?

Данило, дивився в одну точку перед собою, повільно перевів погляд на схвильованого сина.

Лев нервово ходив з боку в бік, чимось нагадуючи того звіра, ім’ям якого його нарекли. Звіра, якого посаджено в клітку і який не знає, як вибратися на волю.

– Бусурманин велів фортечні стіни розбирати. Щоб каменя на камені не залишилося. Мене в Стіжок направив, Василька в Кременець. Лучеськ вже голий стоїть, весь як на долоні, приходь і забирай. Даремно, виходить, обороняли.

– Нічого не буває даремно в цьому житті, – сказав Данило, випрямляючись у кріслі. – Ми час виграли.

– Час? – перепитав Лев. – Для чого?

– Настане час – дізнаєшся.

– Досить загадками говорити!

– Потерпи, сину, – сказав Данило з несподіваною м’якістю. – Недовго залишилося.

– У тебе є секрети від мене? Ти мені не довіряєш?

Можна було б пояснити йому, що ніхто не зможе зберегти секрет, якщо його надумають вивідати такі шкуродери, як ординці, але Данило цього робити не став. Замість цього він повторив:

– Потерпи. Скоро дізнаєшся.

Лев сіпнув плечем, скидаючи батьківську руку і вийшов. До кінця зими він під наглядом наставника Бурундая їздив від міста до міста, наказуючи розбирати фортечні стіни й башти. Це була найпринизливіша робота, яку можна було придумати для гордого княжого сина. Баймур, що супроводжував Лева, був по-своєму непоганою людиною і намагався пощадити почуття княжича, проте це не могло підсолодити гірке розчарування.

На руйнування Холма покликали і Василька. Він і Лев подивилися один одному в очі і розвели погляди в сторони.

– Батько твій місто на боярина Костянтина залишив, а сам поїхав, – пояснив Василько, сумно оглядаючи стародавні стіни, порослі мохом. – Тартари думають, що він в Угорщині, але хто знає, хто знає…

– Ховається, – кивнув Лев, не дивлячись на дядька. – Чорну роботу нам доручив, а сам ухиляється.

– Не поспішай судити батька.

– Він сам себе засудив на ганьбу.

Василько не знайшов, що відповісти. Вони разом із тартарами під’їхали до воріт і побачили, що ті замкнені на всі засуви.

– У чому річ? – невдоволено запитав Бурундай, який побажав особисто бути присутнім при знесенні Холмських укріплень.

– Не знаю, – стенув плечима Василько і непомітно підморгнув Леву.

Що це означало? Лев не зрозумів, але відчув хвилювання. Дядько щось замислив, але ж він ніколи нічого не робив без попереднього узгодження з Данилом. Невже брати приготували ворогам пастку?

Поки Лев ламав голову над тим, що могло означати підморгування Василька, той від’їхав від воріт, задер голову і почав кликати Костянтина:

– Ей, ти, холопе! Відчиняй швидше!

Боярин з’явився на стіні разом зі своїм соратником, Лукою Іванковичем. Його Василько теж обізвав холопом. Знову почав вимагати негайно зняти запори.

– Народ на роботи зібрали? – запитав він, скоса поглядаючи на тлумача, який перекладав кожне його слово високопоставленим спостерігачам.

– Народ зібрали, – відповів Костянтин зверху. – Та так озброїли цей народ, що вам краще до нас не потикатися, зуби обламаєте.

– Чи не забагато на себе берете?

– А скільки правитель призначив, стільки й беремо.

Городяни, що висипали на стіни, злорадно зареготали. Василько звернувся до тартар, розводячи руками.

– Іди ти умовляй, – велів Леву Бурундай, темніючи лицем.

Лев під’їхав до дядька, склав долоні ковшем:

– Упізнаєте мене, бояри?

– Упізнаємо, упізнаємо, – крикнув Лука у відповідь, – та тільки ти нам не указ. Ми слуги князя. Скаже Данило вас пустити, пустимо. А ні, так вибачайте. Воювати станемо. Хто посуне, смолою киплячою ошпаримо.

Переговори закінчилися тим, що Василько жбурнув у бояр каменем і отримав цим же каменем в обличчя, та так, що кров потекла.

– Іди геть! – прокричав Костянтин. – Ти тепер братові своєму не брат, а ворог.

Зверху градом полетіло каміння, палиці і кізяки. Довелося відступити подалі. Бурундай, роздувшись від люті, стьобнув коня нагайкою і поскакав геть, забираючи із собою інших. Василько і Лев залишилися на самоті, якщо не брати до уваги кількох дружинників.

– Орду приведе, – похмуро вимовив Лев. – Ну добре. Може, воно й на краще. Знову битися станемо. Я – у Холм, проситиму, щоб впустили. Ти зі мною чи начальника побіжиш доганяти?

– Начальник наш тут, – загадково оголосив Василько.

– Ти про кого?

Відповідати на питання не довелося. Ворота відчинилися, випускаючи князя Данила на рудому коні. Зіскочивши із сідла, він міцно обійняв брата і сина.

– Так це ви навмисне розіграли? – здогадався Лев, трохи ображений, але все-таки радісний.

– Навмисно, сину, навмисно, – підтвердив Данило, оголюючи в усмішці жовтуваті, але все ще рівні й міцні зуби. – Бурундай звик, що всюди йому без бою здаються, відправив військо в Поландію, Люблін брати. Двох облог йому не потягнути, пупок розв’яжеться.

– А що якщо їм у спину вдарити? – пожвавішав Лев.

– Ні, сину. Нехай гризуться між собою, поки всі не виздихають. Ляхи багато нам допомагали? Нам до них діла немає. У нас завдання є важливіше. Поки ти в роз’їздах був, я часу не гаяв. Пам’ятаєш мою обіцянку?

– Яку, батьку?

– Я казав, що місто на твою честь споруджу, – урочисто вимовив Данило. – Справжнє, європейське, твердокам’яне. Кращі зодчі будують. Марійона їм порадами допомагає, адже вона в багатьох столицях побувала.

– Ось воно як, – протягнув Лев і все-таки образився. – Я, значить, руйную, а ви, значить, будуєте. Що ж, спасибі, батьку, за такі новини. Тільки не треба мені міста, якого я в очі не бачив.

– Через кілька днів