Данило Галицький - Тарас Орлик

– Військова наука жінкам непідвладна.

– Це чому?

– Розум у нас по-різному влаштований, – пояснив Данило. – Жінка не здатна осягнути речі, зрозумілі чоловікові.

– Хто тобі це сказав? – запитала Марійона.

– Хочеш переконатися?

– Хочу.

– Хм, гаразд. Ось скажи, наприклад, чому Куремса відразу Лучеськ не взяв? Для чого п’ять днів вичікує? Адже захисники підготуватися встигнуть до штурму.

– Захисники і так зробили все можливе, – розважливо відповіла Марійона. – Вони своє становище поліпшити не можуть. А тартарам час треба, щоб машини побудувати, каміння зібрати і пальне виготовити. Якраз п’ять днів.

Данило подивився на дружину із цікавістю. Він не очікував почути від неї настільки ґрунтовну і правильну відповідь. Марійона не переставала дивувати його. Дедалі частіше він думав про те, що її послав йому сам Господь.

– А порадити що-небудь корисне можеш? – запитав він.

Марійона рішуче стріпнула лляним волоссям:

– Можу.

На відміну від руських жінок, коси вона не плела і обрізала волосся коротко – по плечі. Данилу це подобалося. Та й узагалі дружина подобалася йому дедалі більше й більше.

– Так порадь. – Він хитро примружився. – Покажи, на що здатна.

Не довго думаючи, Марійона випалила:

– Насамперед треба місце для нічного бою вибрати.

– Чому для нічного?

– Удень видно буде, яка сила у Куремси і яка невелика твоя дружина. Тартари знахабніють, наші злякаються. А в темряві нічого не розбереш. Уночі важлива не кількість, а вміння.

– Так, – кивнув Данило, зацікавившись. – Що ще? – Помітивши Вишгородського, що шанобливо завмер біля порога, він кивнув. – Заходь, Юрію. Марійона буде нас військової науки навчати.

Вона почервоніла, але не розгубилася. Дивлячись в очі то одному, то другому, розповіла, як Міндовг сильних супротивників розбивав. Починав бій перед заходом сонця, заздалегідь розставивши засідки. У темряві невеликі загони атакували ворожі війська з усіх боків, сіючи паніку і вносячи сум’яття в шикування.

– Усе це добре, – погодився Данило, сідаючи сам і запрошуючи співрозмовників. – Але навіщо Куремсі приймати нічний бій? Він дочекається ранку і переб’є всіх при сонячному світлі.

– Потрібно його змусити, – сказала Марійона.

– Слабкий сильному не указ.

– Тут потрібна хитрість, – долучився до розмови Вишгородський.

– Дякую, Юрію, за підказку нам. – Данило не полінувався піднятися з крісла, зробивши уклін як блазень. – Без тебе ми не здогадалися б.

Марійона відчула, як тепло розливається в грудях. Ці короткі слова «нас» і «ми» значили для неї дуже, дуже багато.

Вишгородський зблід, відчувши себе ображеним.

– Ти не дав мені договорити, князю, – сказав він, не в силах приховати образу.

Данило уважно подивився на нього:

– Що ж, сподіваюся, тобі справді є що сказати. Ну? Я слухаю.

Вишгородський сміливо глянув йому в очі:

– Я піду до Куремси. Скажу, що ти прогнав мене і я хочу помститися. Перед цим нехай дружинники поб’ють мене, щоб у тартарина сумнівів не було.

Данило відкинувся на спинку крісла, здогадуючись, що продовження буде не менш цікавим, ніж початок. Тим часом Вишгородський розвивав свою думку:

– Я скажу йому, що ти не хочеш битися вночі, князю. Скажу, що вранці ти чекаєш підкріплення, тому станеш уникати бою. Хіба не заманливо буде розбити тебе, поки ти слабкий? Ось Куремса і заходиться піднімати війська. Хіба не це нам потрібно?

Піймавши на собі погляд чоловіка, Марійона кивнула. Вишгородський теж відкинувся у своєму кріслі, чекаючи відповіді. Данило із сумнівом похитав головою.

– Обман розкриється. Куремса тебе не помилує. Сам знаєш, як уміють катувати тартари. Ти прирікаєш себе на болісну смерть, Юрію.

– Я втечу, коли почнеться бій, – сказав Вишгородський. – Ніхто не помітить. Ординцям не до мене буде.

Було помітно, що сам він не дуже вірить у те, що говорить. Данило теж розумів, що втекти соратникові не дадуть. Ніхто не довіряє перебіжчикам настільки, щоб залишати їх без нагляду. Вишгородський не просто ризикував життям. Він збирався віддати його за батьківщину.

– Ні, – сказав Данило.

– Так, – сказав Вишгородський.

Марійона притихла, спостерігаючи за тим, як чоловіки міряються поглядами.

– Кажу тобі, ні, – повторив Данило. – Не відпущу тебе в стан ворога.

– Пробач, князю. – Вишгородський повільно підвівся. – Завжди підпорядковувався тобі, але не тепер. Так треба.

– Я з тобою говорю не як князь, Юрію. Як друг твій.

– Як друг відповідаю тобі, Даниле. Я мушу зробити це. Інакше Лучеськ нам не врятувати. Не марнуй часу даремно. Туди три дні їхати. Стільки Куремса дав на роздуми. Потім пізно буде.

– Не можу послати тебе на неминучу смерть!

– Не ти посилаєш. Я сам іду. Не заважай тільки.

Данило важко підвівся з крісла, відійшов і глухо вимовив, не обертаючись:

– Не хочу нічого чути про це.

– І не слухай. Вели тільки стусанів мені надавати. Далі я сам.

Це був тяжкий вибір. Данило розумів, що смерть однієї людини – ніщо в порівнянні з винищенням всіх жителів Лучеська. Але серце відмовлялося підпорядковуватися розуму. Воно розривалося від болю.

– Послухай, князю. – Наблизившись, Вишгородський обережно торкнувся Данила за рукав. – Ти не раз війська в бій вів. Хіба не гинули твої люди на полі битви? І хіба я чимось кращий за них? Час і мені щось зробити для перемоги.

– Втомився я корону носити, – поскаржився Данило, хоча голова його була непокрита. – Важка дуже. Колюча, як терновий вінець.

Він узявся пальцями за скроні, заплющив очі.

– Така доля твоя, князю, – тихо вимовив Вишгородський. – А в мене своя доля. Так Бог призначив. Віддати йому душу не страшно.

Марійона, з очима, повними сліз, прикусила кулак.

Данило стрімко підійшов до Вишгородського, рвучко обняв його, на мить уткнувся обличчям в його плече і вийшов. Марійона зрозуміла чому. «І чому це чоловіки так бояться показувати сльози? – запитала вона себе. – Адже бувають моменти, коли більше нічого не залишається, крім того, щоб заплакати».

– Юрію, – окликнула вона.

– Пробач, княгине.

Низько схиливши голову, щоб волосся затулило обличчя, Вишгородський вийшов теж. Ні, не вийшов – вибіг.

І тоді за них обох заплакала Марійона.

П’ять днів по тому, у двогодинному переході від Лучеська, колону піших чоловіків зупинили дружинники. Заперечень не було. Втомлені ополченці сідали або лягали на тьмяну осінню траву, мружачись від яскравого, але вже не дуже гарячого сонечка. Ті, хто розумів, що бачить його востаннє, подумки прощалися з життям, з рідними і з собою. Смуток і гордість переповнювали їхні серця. Вони знайшли в собі мужність померти за рідну землю. Як це відбулося? Що за сила пригнала їх з домівок сюди? Чому ніхто з них не подумував про те, щоб непомітно завернути в ліс і втекти?

Це суперечило здоровому глузду. Але добровольці не шукали сенсу. Вони прислухалися до якоїсь точки, що