Данило Галицький - Тарас Орлик

Їх розбили на сотні, перерахували й визначили, що мужиків зібралося понад чотири тисячі. Після цього їм почали видавати шоломи і щити, яких вони раніше ніколи в руках не тримали. Дістали вони також списи і мечі. Радості їхній не було меж.

– Тепер ми справжні ратники, – казали вони, розглядаючи обновки. – Ще б одежу дали справну, щоб перед ординцями соромно не було.

Даремно вони переймалися. Здалеку весь цей строкатий натовп мав вигляд війська. Щити, шоломи і зброя змінили селян і майстрових. Як того і домагався князь Данило.

– Сказати їм? – запитав у дружини.

Він сидів на сильному рудому коні з широкими грудьми і коротко підрізаною гривою. Марійона їздила на жвавій плямистій кобилці, грайливій, як молода кішка. Її ретельно розчесані грива і хвіст були одного кольору з волоссям вершниці. Вітер перебирав їх, відкидаючи на один бік.

Марійона виявилася чудовою вершницею. У сідлі сиділа по-чоловічому, широко розставивши ноги і розпрямивши спину. Данило пишався нею. А собою – ні.

Марійона розуміла його стан. Ухвалюючи важливе рішення, людина бере відповідальність на себе. Бог нікому не каже: «Молодець, ти все правильно робиш». Він не поплескує підбадьорливо по плечу, не підморгує, не підштовхує до того, щоб ступити ще крок. Ти залишаєшся наодинці із собою і зі своїм вибором. І не можеш бути до кінця впевнений, що чиниш правильно.

– Якщо ти скажеш їм, вони відмовляться, – мовила Марійона.

Холм, на вершині якого вони стояли, був розташований саме посередині шляху між Лучеськом й ополченням. Данило подивився в один бік, потім у другий.

– Якщо не попередити їх, вони разом загинуть, – сказав він, дивлячись на безладні ряди новобранців. – А якщо попередити, то… Не закінчивши фразу, він перевів погляд на далеке місто, обведене дзеркальними смужками.

На буро-зеленій рівнині виднілися намети, дими від багать і тесані колоди, схожі на крихітні тріски.

Головне військо князя було розділене на дві частини. Одна половина зараз обходила Лучеськ із тилу, щоб таємно переправитися через Стир і зайти до ординців з флангу. Друга половина ховалася в гаю біля підніжжя пагорба. Ополчення передбачали поставити на тій самій височині, звідки князь оглядав місцевість. Саме добровольцям потрібно було вдавати галицьку дружину, виманюючи на себе кінноту Куремси. Чи довго вони протримаються? Поки їх будуть знищувати, два загони обрушаться на табір ординців. Пощастить – захоплять самого темника. Ні – змусять його тікати, а інших розсіють по рівнині й переб’ють.

Успіх битви залежав від того, скільки протримаються ополченці.

– Скажу їм, – вирішив Данило, пришпорив коня і помчав до підніжжя пагорба.

Зі спокою, що розлився в грудях, він зрозумів, що прийняв правильне рішення. Не можна використовувати людей наосліп. Не можна посилати їх на забій, не пояснивши, навіщо. Якщо в ополченні зібралися боягузи, то вони все одно розбіжаться, щойно в них полетять стріли. У цьому разі задум Юрія Вишгородського не спрацює, тому що тартари встигнуть розгромити новобранців і повернутися в табір.

Спустившись у долину, Данило натягнув віжки, примушуючи коня йти кроком. Охоронці й Марійона трималися на віддалі, причому вона сховала волосся під шолом і загорнулася в плащ, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Оглянувшись, Данило подумав, що на такій відстані дружина схожа на юного зброєносця або трубача. Він підвів руку в рукавиці, наказуючи супутникам зупинитися. Сам заїхав у середину притихлого натовпу.

Це був саме натовп, а не військо. Добровольці не були здатні діяти згуртовано або зберігати стрій. Але, дивлячись їм в очі, князь Данило відчув, що не це головне. Погляди цих людей випромінювали ту силу і спокійну впевненість, якої часто бракувало досвідченим ратникам. Вони прийшли боротися не за нагороду, їх привела сюди зовсім інша мета, висока, світла.

– Друзі мої, брати! – кричав Данило, повільно повертаючи коня кругом, щоб бачити всіх і щоб усі бачили його. – Мало хто з вас зустріне завтрашній світанок. Основний удар Орда завдасть по вас. Підтримки вам не буде, але тартари побіжать, коли ми ввірвемося в їхній стан. Ті, хто вистоїть, побачать нашу перемогу. Решту вам начальники пояснять, а я вам більше нічого не скажу. – Данило підвівся на стременах. – Тут була Русь, є і буде. Якщо за це доведеться померти, то я помру з вами. Не згадуйте лихом, браття! Дасть Бог, побачимося ще.

Сказавши все, що він мусив сказати, Данило повернув коня і поїхав верхи геть.

Сиза хмара піднімалася із-за краю землі. Краї її, обведені призахідним сонцем, горіли, як розжарена сталь. Насувалася гроза. Невидимі і незнайомі люди готувалися вбивати один одного.

Вони почали у вечірніх сутінках і закінчили пізно вночі, коли на землю зійшла буря, розкидала намети і укріплення тартар, як сміття. Куремса з більшою частиною свого війська втік, залишивши Вишгородського вмирати на палі. Коли нещасного знімали, він був іще живий, але, варто було покласти його на землю, віддав Богові душу, немов тільки й чекав цього моменту.

Його військова хитрість удалася. Тартарська кіннота атакувала пагорб занадто пізно, коли дружинники, непримітні в напівтемряві, узяли табір у півкільце. Вижила приблизно третя частина ополченців, і вранці, коли Данило об’їжджав поле бою, вони все ще ховали своїх мерців.

У Лучеську збиралися влаштувати йому урочисту зустріч, але він туди не поїхав, вирушивши просто в Галич. Марійона скакала поруч, напівмертва від утоми. Гроза відгриміла, відблискала. Попереду були нові грози, нові битви.

XV

Місто Лева

За останні роки Данило здобув ще кілька перемог над Куремсою, хоча жодна з них не стала розгромною, остаточною. Хитрий і обережний наставник Батия уникав прямих зіткнень, вважаючи за краще нишпорити вздовж кордонів князівства, здійснюючи швидкі набіги, що не приносили йому ні слави, ні скільки-небудь відчутної переваги.

«Кусає нишком, як пес боягузливий, – говорив Данило, дратуючись з кожним роком дедалі сильніше. – Схопити б його за загривок, щоб не викрутився!»

Цим планам не судилося здійснитися. Влітку 1259 року на місце Куремси був призначений лютий, рішучий і вельми войовничий Бурундай, який за шість місяців завдав значної шкоди об’єднаним військам Данила і Василька. Осадивши Волинь, поставив братам ультиматум: або вони переходять під його владу, або він продовжить каральний похід. Одночасно з цим посланці Бурундая підкупили двох галицьких воєвод, які поставили свої дружини під тартарські прапори.

Переговори відбулися в наметі Бурундая, де гостям навіть не було запропоновано сісти. Данило скипів, схопився за меч, але Василько обхопив його обома руками, умовляючи не