Данило Галицький - Тарас Орлик

Обіцянка викликала схвальний гул унизу. Данило зрозумів, що досяг мети. Він кинув у натовп ще кілька запальних тез і, кашляючи, покинув стіну.

Заворушення в місті припинилися, усі заспокоїлися і навіть стали кепкувати із себе. Це був надійний знак того, що подібне не повториться. Князь Данило з легким серцем вирушив до Міндовга, узяв з нього чергову обіцянку виступити проти Орди і, повернувшись назад, зустрівся з Левом, що не тільки відстояв Бакоту, а й привіз полоненого Мілея, який спробував здати місто без бою.

Інший син, Роман, теж виявив себе гідним захисником Русі. Розбив із невеликою дружиною військо Ізяслава, князя новгород-сіверського, який нацькував на Галичину Куремсу. Зрадник, рятуючи своє життя, три дні просидів на маківці церкви, а на четвертий спустився, бо ледь не збожеволів від спраги й голоду.

Окрилений перемогами, Данило мав намір відбити у тартар усі руські міста до самого Києва. Сини й Діонісій були його вірними соратниками. Воєвода взяв Межибож, Лев прогнав ординців з-над Бугу, Шварно оволодів усіма містами на схід аж до Жидичева, що на річці Тетерев. Сам Данило відбив Звягель. І все було б добре, якби не підступність литовців, які, замість того щоб допомагати союзникові, почали грабувати і розоряти його володіння в тилу. Довелося повертатися, заганяти їх в озеро і топити там, після чого наступ на Київ захлинувся.

Данило повернувся в Галич як чорна хмара, з Марійоною не привітався, сів вечеряти сам, велів готувати лазню. Нило ліве вухо, розірване литовською стрілою, кровоточили натерті ноги, болів шлунок. Уже не вперше князь почувався надто старим для битв і багатоденних верхових переходів. Він став підраховувати, скільки йому років, і жахнувся. За справами державними він і не помітив, як постарів. Йому перевалило за п’ятдесят. Мало хто з правителів доживав до такого віку.

– Гей, хто-небудь! – крикнув Данило. – Вина принесіть. Та не солодкого, а гіркого.

– Тебе, владико, княгиня бачити бажає, – боязко доповів слуга, який приніс хлібне вино разом із пучками черемші, копченим салом, перепелиними яйцями і риб’ячою ікрою.

– А я не бажаю, – відрізав Данило. – Так і передай їй.

До темна він сидів за столом у повній самоті, п’ючи чарку за чаркою. Потім скинув каптан на підлогу, розстебнув сорочку і відправився в лазню, звелів прислати якусь дівку, вродливу і моторну.

Розімлілий, задрімав на гарячій лаві, сховавши обличчя в схрещені руки, коли відчув на своїй спині чудові прохолодні жіночі пальці.

– Тільки, цур, не лоскотати, – пробурмотів він. – Дуже боюся.

– Як скажеш, – пробурмотіла незнайомка.

Деякий час, дихаючи Данилові в потилицю, вона розминала його тіло, а потім раптом осідлала його. Відчувши шкірою, що на ній немає жодного одягу, він хотів повернути голову, але вона утримала його за волосся на тімені.

– Ти хто? – запитав Данило.

– Тобі не байдуже? – засміялася вона.

– Ні. Хочу побачити тебе.

– Ну дивись.

Жінка легко зіскочила з попереку князя. Він подивився через плече і побачив Марійону, що поставила руки на стегна. Палкі молоточки застукали в його скронях.

– Іди до мене, – хрипко покликав він, сідаючи і простягаючи руки.

– Ні, не хочу, – вередливо сказала Марійона. – Вечеряв без мене, пив без мене, дівку в баню покликав замість дружини. Навіщо я тобі потрібна? Зараз піду, а ти кликни кого-небудь іще.

– Ні, ні, залишися, – схопившись, Данило притиснув Марійону до себе. – У серпанку пари вона здавалася ще спокусливішою, ніж в опочивальні або будь-якій інший кімнаті. – Я скучив за тобою, любонько.

– Якби скучив, то хоча б обійняв, коли приїхав. А ти повз пройшов. Чим я тобі не догодила?

– Злий був, – зізнався Данило.

– На мене? – запитала дружина.

– На плем’я твоє, на батька, на дядька Міндовга.

– Так знай же, коханий, що немає в мене більше ні батька, ні дядька, ні одноплемінників. Один ти, ти, ти. – Обхопивши чоловіка за голову, вона вкрила його обличчя поцілунками. – Ніхто інший не потрібен мені більше.

Так і помирилися. А на ранок стало відомо, що військо Куремси підступило до Луческу, який не був готовий до облоги. Місто стояло на острові, і жителі спалили єдиний міст, але тартари вже збирали каменомети й готували горючі снаряди. Вони дали обложеним п’ять днів на роздуми. Потім пригрозили спалити й вирізати всіх, включно з немовлятами.

– Їду, – вирішив Данило. – Без мене візьмуть Лучеськ або спалять дотла. Потрібно відігнати Куремсу, поки не пізно.

– Як же воювати з ним, коли в нас сил удвічі менше? – став заперечувати Діонісій.

– Що ти пропонуєш, старий?

– Тут залишитися. Галич тримати.

– А Лучеськ? – запитав Данило, відвернувшись.

– Віддати доведеться, – сказав Діонісій. – Це розумно. Як у грі в шахи, якої мене Никодим навчив. Жертвуєш пішака, отримуєш перевагу в позиції.

– Яку ж перевагу ми отримаємо?

Воєвода розгорнув карту, став пояснювати, тицяючи негнучким пальцем. Данило підскочив до нього, струснув, відштовхнув, голосно закричав:

– Війна – це тобі не шахи! Лучеськ – не пішак! Там люди живі. Віддати їх на смерть і наругу? Діточок, матерів, таких же старих, як ти? Чим же ми тоді кращі за Куремсу, кращі за Батия?

– Лучеськ доведеться віддати, – уперто сказав Діонісій. – Ти завжди довіряв мені, князю, довірся цього разу.

– Ти ніколи не перечив мені, – огризнувся Данило, – не переч і тепер.

Але старий воєвода не бажав поступатися.

– Лучеськ – не вся Русь! – вигукнув він.

– По частинах Русь роздамо, що дітям залишимо? – втомлено промовив Данило. – Усе, Діонісію, суперечку закінчено. Я їду.

– Чому мене не пошлеш?

– Як же я можу послати тебе обороняти місто, яке ти здати пропонуєш? Сам із Куремсою зітнуся.

Жодні вмовляння Діонісія не допомогли. Князь твердо стояв на своєму. Він раптом зрозумів, що не заспокоїться, поки не поміряється силами з намісником хана. Це було потрібно для самоствердження. Данило відчайдушно прагнув перемоги. Він не забув змагань у Сарай-Бату. Не пробачив жодної руської душі, занапащеної тартарами.

Діонісій зрозумів це і відступив. Зате відбулася чергова суперечка з дружиною. Марійона стала вмовляти Данила взяти її з собою.

– Ось іще вигадала! – розсердився він. – Де це бачено: бабу на війну брати?

– Я не баба! – заявила вона. – Я княгиня. А ще я половина твоя. Без тебе чахну і гину. Не кидай мене, я тобі в пригоді стану. Адже знаєш, що мене батько і дядько військової справі навчали. З ким радитися станеш? Брат і сини роз’їхалися хто куди. Бояри воювати не хочуть. Діонісій у душі здався, отже, не боєць.

– Юрія Вишгородського візьму, – відповів на це Данило.

– Юрій – людина розумна, але на війні непотрібна, –