Потонулі в снігах - Галина Василівна Москалець

«Словнику асоціативних норм» є слово «любити». На першому місці знаходиться слово-асоціація «людину», на останньому «як-небудь». Така норма: коли любиш людей більше ніж істину, то любитимеш як-небудь. І житимеш як-небудь, тішачись вихідними й підвищенням по службі. Тобто простими радощами життя. Втім, за них дорого заплачено: справжньою свободою та істинною любов’ю. Громадянська непокора

У сучасних українців є дві дати, з якими вони пов'язують надії на те, що у суспільстві нарешті щось радикально зміниться. Перша дата — 9 березня, день народження Шевченка, коли громадян охоплює дух протесту проти жалюгідного існування, а друга — день виборів президента чи Верховної Ради. Однак, з кожним роком надії стає все менше. Протестанти просять у влади дозволу на проведення мітингів та демонстрацій проти режиму, встановленого цією ж владою, щоб не опинитись, не дай, Боже, за гратами, звідки вийти дуже важко. Після чергових нечесних виборів до влади приходять щораз бездарніші політики, внаслідок чого держава все більше занепадає, а її громадяни почувають себе неповноцінними, бо не можуть нічого змінити. Тотальна несправедливість — дуже вагома причина для активної громадянської непокори, але ще більш вагомою причиною є приниження гідності окремої особи. Коли ця людина дозволяє себе принижувати у сім’ї, згодом у школі, далі на роботі, вона нездатна на той справді величний Акт Громадянської Непокори, який не конче мусить бути пов’язаний з насильством, але ніколи не схилиться перед законом. Бо закони, здебільшого, існують для того, щоб стримувати громадянську непокору, і аж ніяк не можуть зробити когось справедливим.

Подібні «єретичні» думки не знайдуть розуміння у людей, що звикли жити коштом суспільства, яке купує їхні послуги і чомусь переконане, що має усі права на тіло й душу такого індивіда. Коли почати замислюватись над цим, можна дійти до жахливого відкриття: подібна торгівельна угода робить нас неспроможними на Акт Громадянської Непокори. В Україні існують міста, де роками немає електрики, газу, води і роботи, і де сподіваються на повернення комуністів, або на Бога. Можна подумати, що Бог існує лиш для того, аби сипати на невдах всілякі блага…

Американський мислитель Генрі Торо у 1849 році написав есе «Про громадянську непокору», задум якого з’явився у в’язниці, куди його посадили за відмову сплачувати податки, які мали піти на підтримку рабства в Америці. Цей чоловік відмовився на практиці співробітничати зі злом, і то був дійсно Акт Громадянської Непокори. Він помітив щось дуже важливе для свого часу та й для майбутнього також: «Якщо підданий відмовляється підкорятись, а чиновник відмовляється від посади, революція відбулась».

Погляньмо, що відбувається у нашій державі… Ми знаємо, що брати чи давати хабарі — це зло, однак якась нечиста сила змушує нас продовжувати це робити. Ми платимо податки, які йдуть на утримання державного апарату, що відкрито позбавляє нас будь-яких шансів на гідне життя. Якби кожен знав, на що конкретно йдуть ці кошти, ми б не кидали гроші в чиюсь бездонну пельку, а подумали, як покращити освіту, медицину чи той самий державний апарат. Бо фактично ми утримуємо вчителів, які не вміють навчати, лікарів, котрі не вміють лікувати, і правоохоронців, які не годні нас захистити. Їхнє невміння обертається для нас самих великим злом. Якщо когось скалічили ескулапи і він відмовляється платити податок на охорону здоров’я, його можна зрозуміти. Це й буде виявом громадянської непокори, яка, звісно, суперечитиме закону, але, як сказав мудрий Торо: «Я вважаю, що ми повинні бути спершу людьми, а тоді вже підданими уряду».

Однак непереможний інстинкт стадності залишається чи не єдиним способом виживання у корумпованому, несправедливому суспільстві. Покірне стадо мусить мати поводиря. Неслухняне — потребує месії, котрий здійснить за нього Акт Громадянської Непокори і стане або мучеником, або героєм, або володарем. Тарас Шевченко жив в імперії, де всі закони вважались непорушними і священними, українська мова переслідувалась, однак син кріпака зумів виявити громадянську непокору, за що був страшно покараний. У ньому завжди жило почуття власної гідності. А що заважає мати гідність нам? Покірність, байдужість, переконаність у тому, що нічого не вдасться змінити… А потрібна лише мужність не співпрацювати зі злом. Як писав Едмунд Берк, англійський публіцист XVIII століття: «Для торжества зла необхідна лише одна умова — щоб хороші люди сиділи, склавши руки».

Коли чиновники та депутати кажуть, що вони не можуть нічого змінити, то їм потрібно піти. Якби робітники обкрадених, напівживих заводів виявили громадянську непокору, ставши на захист власної праці, то ми всі не були б такими приниженими і вбогими, якими є зараз. Відмовитись працювати, коли затримують зарплатню, подавати до суду, коли з тобою вчинили несправедливо, і так крок за кроком. А не міняти владу, бо за неї схопляться у нездоровому суспільстві байдужі до народу, захланні люди. Треба змусити цю владу працювати на себе. Купка опозиції не зробить нас сміливішими і країна перейде до ще страшнішого — тоталітаризму олігархів, де не залишиться місця мітингам, розмовам у громадському транспорті, та палким виступам у парламенті. У цьому світі буде просто соромно жити. І Генрі Торо розпачливо вигукує: «Невже люди так і не зрозуміють, що політика — це не етика, що вона ніколи не забезпечує моральної правоти, а шукає тільки вигоди: обирає підхожого кандидата, а ним незмінно виявляється диявол?»

Структури гріха

Термін структури гріха невідомий широкому загалу й використовується у богословській науці як позначення одного з основних понять соціальної доктрини католицької Церкви. Структури гріха — це державні та суспільні інституції, які породжені з гріха чи породжують гріх. У світському сенсі, мабуть, їх слід розглядати як свідоме чи вимушене порушення найважливіших загальнолюдських етичних норм. Насильство, яке здійснюють органи влади та залежні від них соціальні й політичні структури, більшою чи меншою мірою властиве як тоталітарним, так і ліберальним, суспільствам. Кожен із нас став або колись стане жертвою такого тиску, якщо не чинитиме опору.

Властиво, Божі Заповіді є основою моралі будь-якого народу, незалежно від його віровизнання. Моральні постулати не убий, не кради, не бреши, не створюй собі кумирів, не чини перелюбу залишаються умовою збереження