Потонулі в снігах - Галина Василівна Москалець

Того літа я повернулась додому. Йшла собі в покинутий сад зі здичавілими трояндами, лягала лицем донизу в густу траву, заплющувала очі. Я хотіла бути чим завгодно, лише не людиною. Безодня була довкола мене. Смерть звила в мені собі гніздо.

Мені було тоді дев’ятнадцять років. І ніхто не сказав: «Співчуваю тобі».

Зараз я можу сказати це комусь. Тоді я ще не вміла співчувати. Усвідомлення зв'язку між Всесвітом і нами — це втрачається швидко, а здобувається, коли ми опиняємося у глухому куті, переповненому болем і страхом. Шеллінґ пише, що усім іншим істотам притаманне відчуття єдності з оточуючим. Вони живуть в певних межах наперед визначеного існування. Натомість людина відкрита для всіх протиріч і сама в собі проходить чи не всі сходинки істот. Від трави до комахи, від птаха до хижака. Ми складаємось з тих же атомів, що й зірки і океан. Чому ж ми — інші?

Мистецтво дає нам шанс для порятунку. Воно звільнює нас від сліпого дотримання ритуалів як форм співжиття. Слідом за китайськими філософами, Шеллінґ, не завжди шанобливий учень Канта і Ґьоте, стверджує, що «форма може бути знищена лише тоді, коли досягнена її досконалість». Розквітла півонія легко позбувається своїх пелюсток, бо не потребує вічності, до якої кожного разу буде додаватися якась деталь.

Борхесівські безсмертні стають троглодитами серед прадавніх руїн. Коли досягаєш досконалості й не скидаєш пелюсток від схвильованого подмуху життя в усій його багатоманітності часів і просторових вимірів, повертаєшся назад. Сохнеш, кам’янієш, розпадаєшся на пил.

Торішня суха трава впереміж з цьогорічною.

Хробак, що охороняє золоті монети.

Хижак, що мітить послідом свою територію.

Попри все ми знаємо про альтернативу. Але покірно схиляємо голову перед формою і ритуалом, створюючи нові, забуваючи старі форми та ритуали. Концентрація змісту у Всесвіті залишатиметься незмінною.

Я не можу змусити півонію цвісти вічно. Мистецтво слів також не всемогутнє.

Залишається просто піти вслід за її пелюстками.

Як не сьогодні, не завтра, то колись.

Час би вже укласти новий словник тривіальних означень явищ нашого життя. Втім, деякі з них проходять через мізки кількох поколінь і досі вважаються житейською мудрістю, допомагаючи людській істоті орієнтуватися в соціумі. Свого часу цими «простими істинами» цікавився Флобер і навіть уклав невеличкий словник людської глупоти, читаючи який ми і зараз не можемо втриматися від сміху, хоча над звичайними словниками, як правило, не сміються. Неспокійна, чутлива Флоберова душа набивала щодень синяки, стикаючись з банальними аксіомами, бо цей чоловік не вмів сміятись так пекельно, як Рабле чи Вольтер. Посмішку викликають і твори Козьми Пруткова, напрочуд вдалої літературної містифікації, якій вдалося дожити в доброму здоров'ї наших днів.

Звісно, зараз є про що писати: політику, війни, масову культуру, глобалізацію, але свята трохи віддалили нас від цих поважних тем. Власне, що таке свято у сучасному розумінні? Свято — це відпочинок. Доки відпочиває тіло, відпочиває й душа, хоча вона зобов’язана працювати день і ніч. Прикро, але у нас свята — лише вихідні дні, суєтні й жадібні до різного роду плотських втіх. Свято, навіть найбільше, розбивається об рифи примітивних потреб.

Ще можна якось погодитися з тлумаченням здоров’я: 1) здоров’я не купиш; 2) здоров’я треба берегти. У 1979 році в львівському університеті вийшла чудова книжечка «Словник асоціативних норм української мови», наслідок психолінгвістичного експерименту, проведеного над студентами. 1000 слів-стимулів викликали різні асоціації. Серед них більше ста — однакові, звичайно, тривіальні. Як здоров’я — то міцне, як праця — то важка, як радість — то обов’язково велика. Серед слів-стимулів не було чомусь слова життя, але я певна, що найбільше асоціацій виникло б у традиційному дусі житейської мудрості: життя — 1) важке; 2) це боротьба. Життя досить довге, тому легким його не назвеш з цілком об’єктивних причин. І нічого тут не вдієш, хіба зробиш цей шлях цікавішим. Але нині життя майже однозначно трактується як боротьба за… виживання. Таке визначення безсоромно вилізло на поверхню і заволоділо умами обивателів та інтелектуалів не без допомоги Дарвіна та Маркса. Чомусь ми повинні приймати на віру брутальне й несумісне з людською гідністю — виживати, а не жити. Ця «аксіома» заганяє нас назад у дикі пущі, нав'язуючи ментальність стада. Виживати — означає, по суті, не дати себе з’їсти колегам по роботі, начальникові, суспільству, державі. Жоден спосіб вижити нe є чесним, бо це — або громадянська покора, або зрада, або право сильного, чи торгівля собою і власною працею. Ось так виживає людська істота. І можна зрозуміти, чому митці з такою огидою ставились завжди до мишачого вовтузіння племен та народів і до воєн будь-якого виду. І хоча жодна релігія не проголошує постулату «життя як боротьба за виживання», нині він на устах кожної дитини. Хіба таке життя має сенс? Людство само копає собі могилу, використовуючи розум не для пізнання, а для виживання. Так не повинно бути, щоб слабкі гинули, а сильні виживали. Правом жити наділена кожна істота у Всесвіті.

На щастя, існує інший погляд на життя, який ніколи не увійде до словника банальностей: життя як боротьба зі злом. Він знайшов відображення ще у зороастризмі, а згодом у маніхействі. Дон-Кіхот воював з вітряками і з нього сміялись. Як нерозумно! Він бачив перед собою демонів, що день у день мелють зло і його стає все більше, цієї чорної муки, хліб з якої отруює і старих, і малих. Уявімо собі це, і нам стане не до сміху. Нехай ми безсилі зараз зупинити тоталітарну машину, але давайте не будемо заважати тим, хто хоче жити, а не виживати, хто ніколи не зіпнеться по драбині кар’єри, не стане кумиром натовпу, і ніколи не скаже власній дитині: борись за виживання. Відкинути неправдиві аксіоми — це вже боротьба зі злом. Вона повинна тривати день і ніч. Нам треба визначитись: боротись за виживання, чи боротись зі злом. На жаль, третього поки що не дано.

У