Потонулі в снігах - Галина Василівна Москалець

сам не пам’ятає, чому він такий. Кров, гени — це могутня сила, здатна утримати сотні, навіть тисячі років майже без змін типи облич і характерів. Люди повторюватимуть ті самі вчинки, тільки житимуть в іншому часі серед інших реалій. Тому, хто не з Урожа, важко збагнути почуття, що виникають, коли раптом усвідомлюєш зв’язок минулого й сучасності.

Якось мені трапилась книга відомого львівського історика Владислава Лозинського «Prawem і lewem» про суспільне життя Галичини XVII століття, де цілий розділ було присвячено авантурнику з Урожа Антонію Винницькому, православному перемиському єпископу, а згодом митрополиту Київському. Вершиною і крахом його кар’єри стало захоплення церкви Святого Юра у Львові.

До речі, Винницькі були поєднані кровними зв’язками з Шептицькими. Тодішня боротьба між уніатською та православною церквами велась за сфери впливу, і зводилась більше до захоплення багатих монастирів та храмів, ніж до теологічних суперечок, що дивовижно нагадує теперішні сутички войовничих парафіян обох конфесій на Львівщині. Наприкінці 90-х років Уріж знову став відомий: войовничі католики ціною крові з розбитих носів захопили горішню церкву й вигнали православного священика з попівства. А в XVII столітті доходило до збройних нападів і навіть убивств. Батько перемиського єпископа, депутат королівського сейму Теодор Винницький, підбурюваний жоною Мариною, котра вміла битись на шаблях і виходила на стежку війни в драгунському мундирі, жорстоко помстився іншому шляхтичу, теж Винницькому, що призвело до пожежі, в якій загинуло одинадцять осіб. Темперамент брав верх над законами, а кожен шляхтич мав власні уявлення про справедливість. Що ж до християнського милосердя, то воно існувало, як і нині, в роздаванні милостині жебракам. Прощати ближньому посягання на твою власність вважалось втратою честі, себто ганьбою. Не дивно, що Антоній прожив теж бурхливе життя, захищаючи власні честь, посаду і маєтності, бо вовка, як кажуть, ноги годують. За моральні й фізичні знущання над домініканцем-шпигуном його навіть засудили до страти, але Винницькі зуміли здобути захист у самого короля. Уріж став для войовничого єпископа притулком у небезпечні часи. Дух земляцтва був для нього найкращою охороною. І пострах земляків — також.

Втім, Винницьких у нашому селі недолюблюють, як і чотириста років тому. «Бо завидять», — кажуть нащадки Теодора. Він говорив те саме. Не люблять за пихатість, нестримність і загребущість. Інші ж Винницькі, колишні вороги, чомусь завжди залишаються в програші.

Генеалогію ж Пана в чорному костюмі з блискучими ґудзиками, мабуть, слід виводити з самого пекла. Він — не з Винницьких.

Як слушно зауважив Адам Міцкевич у «Пані Тадеуші», шляхта одностайна лише тоді, коли йдеться про помсту сусідові, а не, коли Вітчизна в небезпеці. Культура й виховання не дають виявитись ницим рисам наших предків у нас самих, хоча суспільні катаклізми змушують як до благородства, так і до підлості. Кілька єврейських родин під час Другої світової війни знищили не німецькі окупанти, а їхні «добрі» сусіди, що роками жили поруч. Моя мама досі не може забути загибелі своєї приятельки, якій було усього 13 років. Злочини, як і добрі вчинки, можуть повторюватися в наступних поколіннях. Моя прабабця подарувала громаді Урожа ділянку під цвинтар, а через сто років моя мама, голова сільської ради, вибрала місце для нового цвинтаря. Мій прадід ходив босий до Відня, аби домогтися справедливості, і я переконана так само, що істину слід шукати не на небесах, а тут-таки на нашій землі.

Кожен з нас має минуле, у кожному живе дух його предків, хоче він знати це чи ні. І коли українців часом називають манкуртами чи безбатченками, то це тому, що кращі якості не з’явились у цьому поколінні, але мусять колись з’явитися у наступному. Для когось дух минулого уособлюють меч або корона, або хрест, а для мене — це пташка з каменю, палеолітична скульптура, яку я знайшла на горі Ласки, звідки видно увесь Уріж. Колись її клали на жертовник, присвячений сонцю, віддаючи найдорожче — душу. Ця пташка означає зв’язок Землі і Неба та всіх живих істот, що знаходяться між ними. І цього — досить.

Брама для солі й вітру
1

Село притулилося до веселішої й ласкавішої гори, яку так і називають гора Ласки. Навпроти — похмуріша гора Мабура. Між горами ріка, що спливає по камінню в долину. Колись тут було море, воно сховалось зараз дуже глибоко, і розділилось на сіль, воду та нафту. Чи означає це, що спершу був хаос, що море і є прообразом хаосу? Коли хаос втихомирюється, його складові розділяються. Настає коли не гармонія, то хоча б якийсь порядок. Лад — Лада. Ритм тіл, танець, ритуал.

Потім постали дві гори: Гора-Батько і Гора-Мати, Інь-Янь, якщо вдаватись до світового міфологічного досвіду Коли сонце над Ласками, полудень, коли над Мабурою — день хилиться до сну. Мільйони, мільйони років, а потім прийшли сюди люди, невідомо хто. Вони знаходили камені, чия форма їм щось нагадувала, наприклад, пташку, вирізьблювали одне око й одне крило, щоб не ожила, і приносили в дарунок богам вітру й сонця. І можливо, молились джерелу, що б’є на горі Матері. Тінь, світло були розділені, вода і твердь розділені, але загроза виникнення хаосу не полишала свідомість.

А потім сюди закликали кельтів, щоб ті охороняли великий соляний шлях зі Сходу на Захід, стояли при брамі. Це вони назвали село кельтською руною uruz, що згодом вимовлялось як Уріж. Гарні воїни, пристрасні барди. Їхні нащадки досі живуть в селі, і впізнати їх можна по вмінню себе захистити й схильності до нападів люті.

Ми з дочкою якось змішали глину, каміння, сіль і воду, щоб покінчити із занадто впорядкованим світом, який із космосу видається латаним-перелатаним, отже, занадто старим, щоб його можна було змінити. Адже й наша свідомість так само латка на латці, коли вже на те пішло. І там садять картоплю, збирають колорадських жуків, і ходять на весілля та похорони з почуття обов’язку. Ми струсили банку й поставили на вікно брудну воду. Насправді то була не брудна