Потонулі в снігах - Галина Василівна Москалець

Наша уява нагадує працю алхіміка. Ми здатні перетворювати найбанальніші речі на щось неймовірно прекрасне й чарівне, якщо, звісно, будемо уважні до своїх відчуттів. Є люди, здатні лише описувати побачене, а є ті, кому це нудно робити. Я могла б назавжди залишитись у цій пустелі, як неприкаяна душа, розлучена з тілом. Але мені подобається облаштовувати світ на свій смак, робити його придатним для життя. До певної межі, доки він сам себе не почне створювати. Наша уява, фантазія зрушує усталеність форм реальності подібно до магічної речовини — філософського каменя. Чому ми це робимо? Бо не хочемо вічно йти незмінною пустелею, звертаючись до богів, дрібних і великих, з благанням послати нам оазу, дощ, чи бодай якусь переміну у вигляді пасма гір на сході. А тому світ самостворюється чи саморуйнується, варто лише додати до нього дрібку чарівної речовини. Звідки ж її взяти?

Але спершу розповім про те, що було за тими дверима, які я створила з найшляхетнішого металу, який не піддається дії окислення, а його вартість полягає саме у безсмерті. Там була ніч. Сад, будинки в глибині, освітлені вікна. Це вже створила не я. Воно створило само себе. І якби я втрутилась зі своєю втомленою уявою, це привело б до жахливих наслідків.

Оте напівсонне видіння виявилось крихтою чарівної речовини. Я додавала її до свого життя і до життя інших людей. Адже надто часто мені доводилось бачити людей, у яких не залишилось нічого, крім надії. Дітей, калік, старих, тих, хто втратив усе, що мав…

Вони готові були йти куди завгодно, і як завгодно довго, щоб знайти місце, яке дасть їм шанс жити далі, після того, як світ відкинув їх, а вони відкинули світ. Як говорили добрі люди, катари: «Цей світ не від нас, і ми не від цього світу». Буває і таке. Люди бувають різні, але у кожному з них є вогник безсмертної душі, ця чарівна речовина, яка перетворює реальність. Для втікачів, що намагались вберегти в собі душу, не продали її, і не заклали, а якщо й зробили це, то мають ще надію на порятунок, я створила Притулок. Я поставила вказівники, я знайшла поводирів, які з’являються в останній момент, коли немає жодної надії на порятунок. І там живуть стільки, скільки потребують захисту: двадцять, сорок, сто років.

Маленький Бенвенуто Челліні побачив у вогні саламандр і батько дав йому потиличника, щоб він запам’ятав побачене назавжди, щоб не подумав, ніби це йому привиділось. Завдяки цьому стусанові Челліні став майстром. Він отримав магічну речовину перетворення світу.

Ці саламандри бачив не один раз і Ернст-Теодор-Амадей Гофман. Він залишив рідний Кенігсберг, життя в якому не влаштовувало його абсолютно. Він зробив усе, щоб його викинули на узбіччя добропорядної бюргерської реальності. Але він не потрапив би до Притулку. Туди потрапляють ті, хто не вміє перетворювати на золото власні страждання, мрії за допомогою лише уяви.

Утім, Кант, Маленький Магістр з Кенігсберга, послав йому навздогін своє благословення: «Людина— це істота, яка змінює світ за допомогою лише уяви».

Але й інших, хто цього не вміє, теж буває шкода. Хоч вони й ненавидять нас, глузують за життя, намагаються переробити на якийсь людський секонд-хенд. Щоправда, уві сні вони чинять всупереч здоровому глузду, і зустрічають там різні дивовижі. Їхня напівзадушена уява виринає на поверхню темних вод підсвідомості. А потім вони прокидаються і забувають про все, подивившись у вікно. Вони завше тримають вікна відчиненими, а дзеркала затуленими, щоб через них бува не просковзнула саламандра чи лисиця-перевертень, яка, кажуть, виганяє боязку душу з тіла, й оселяється, аби вплинути на ту чи іншу житейську ситуацію.

Боятися тих, хто боїться тебе — таке й на думку не спаде. Боятися слід підробок під чарівну речовину, бо вона не перетворює світ, а лише здатна його зруйнувати. Але це вже інша тема.

Чи варто зневажати народні повір'я, коли наші з вами знання аж ніяк не можна вважати істинними? Віра в науку так і не стала священною, та коли б таке навіть і трапилось з певною частиною суспільства, інша частина суспільства перебувала б у пошуках, а ще інша обрала собі антинауковий нігілізм. Відтак кожен день приносить нам нові докази розчарування в тій системі знаннєвих координат, яку змалечку вбивають нам у голови. І як наслідок — ми все більше скочуємось в пекло самотнього існування у Всесвіті. Сучасна цивілізація геть забула про множинність світів, радість споглядання зоряного неба, запропонувавши нам на вибір політику як бізнес, спорт як бізнес і, звичайно, мистецтво як бізнес. Колись романтики, сучасні фантасти наповнили всесвіт потворами і війнами між цивілізаціями, щоб відбити в молодого покоління всяке бажання вийти за межі планети, навіть мріяти про те, а розбиті мрії — що ж може бути гіршого ніж розбиті мрії? Яппі і трудоголіки бачать своє призначення у тому, щоб досягти успіху в житті, а не прожити життя серед інших людей в любові й піклуванні про цю планету, мешканцями ми є усі, й це повинно нас безперечно зближувати. Але чомусь розділяє, аж до ксенофобії найрізноманітніших форм і видів.

Певний відтинок свого життя Імануїл Кант присвячує тому, щоб зрозуміти феномен Сведенборга, шведського містика й духовидця. Він не став відхрещуватись від нього, як це зробили б сучасні філософи, які вважали б подібний інтерес, м’яко кажучи, непрофесійним. Шанувальник Ньютона з його законом всесвітнього тяжіння, маленький магістр, як називали його мешканці Кенігсберга, досі ще не професор, Кант ледь не їде до Стокгольма, щоб задати Сведенборгові кілька питань, утім, Сведенборг навіть не побажав з ним листуватись, бо ж набагато почесніше листуватись з королями та принцесами. Сведенборг миттю заприятелював із духами й зірками, а Кантові довелось дуже довго йти до того моменту, щоб сказати: Das ist gut (Це — добре) і мирно заплющити очі, щоб увійти