Потонулі в снігах - Галина Василівна Москалець

ж іронія долі. Правду про катарів можна знайти в протоколах допитів Інквізиції, що збереглись до нашого часу. Усе таємне, врешті, стає явним. Але хоча нам судилось жити у світі без добрих людей, і ми все забули, ніхто не боронить нам жити без зла в серці. Дайте смерті спокійно померти

На гробниці Канта, де не раз турбували його прах, якийсь жартівник написав: «Тепер ти знаєш, що означає бути мертвим». Той, хто незнайомий з ранніми працями Канта, присвяченими космогонії, сприйме це як щось доволі тривіальне, приміряє навіть до свого власного досвіду. І останнє видається мені вартим уваги. Тому я цитуватиму Імануїла Канта так, як запам’ятала, а відтак у цих висловах буде моє власне сприйняття. Так можна цитувати навіть Біблію, чому б і ні? Отже, роботи Канта, присвячені створенню Всесвіту, надзвичайно поетичні. Небо, що він бачив над собою, завжди було небом Кенігсберга, і до нього здіймався дим його рідної оселі, маленького будиночка на Магістерській вулиці, і світло з вікна кабінету, і пахощі майової зелені, й запах риби й води Прегеля. «Дайте мені матерію, — писав філософ, — і я створю з неї безліч світів». Ті світи існуватимуть, потім вмиратимуть. Що ж, так запрограмовано Господом. І вибору в нас немає. Свобода волі — це усвідомлення того, що вибору немає.

Лейбніц ще раніше вважав, ніби все, що існує — це Благо. І власне, над цим посміявся Вольтер у своєму «Кандиді», де вчитель Панглос усе сприймає, як те, що робиться на краще. Ось такими речами переймались в епоху Просвітництва. Зараз це заборонена тема. Такий собі скромний суспільний договір між інтелектуалами. Космогонія, Благо, Свобода Волі — цим займаються нині дилетанти. Консумоване суспільство і глобалізаційну систему обслуговують нині постмодерністи, які вигадують нові терміни й спекулятивні теорії, а інші популяризують їх в брудному пеклі Інтернету та бестселерах. Що ж, це не Благо, але так воно є. І мудрий чоловік не буде рятувати те, що приречене вже в самому зародку. Він дасть смерті спокійно вмерти. Він не кластиме її на холодний стіл в реанімації, підключати до апарату штучного дихання. Однак, він повинен знати, що існує вдосталь матерії, щоб створити з неї інший Всесвіт. Якісного матеріалу, щоб новий Всесвіт був привабливий і міцний. А не старе й гниле дрантя.

Руїни, що постають перед нашими очима в різних куточках планети, волають до нас, благаючи про відбудову. І ось на місці замшілих каменів, розтрісканої цегли виростають замки, палаци, жалюгідна імітація того, що було колись. Тепер вони втішають око, ці вампіри нашої недолугої естетики і не менш недолугої історичної пам’яті, за якими ховається туристичний бізнес. Поруч готелі, крамниці, ресторани, асфальтовані дороги. Ви задоволені? Авжеж. У Вас є фото на згадку, сувеніри. Імітація — це бич цивілізації, що добігає кінця. Вона підмінює все від артефактів до почуттів у шаленому темпі на очах одного покоління, яке не встигає дорости до зрілості. Те, що не заслуговує більше на життя, не повинно жити.

Історична злопам’ятність ще більш небезпечна, бо використовується як засіб маніпуляції людьми. Ненависть до народу, з яким воювали, похвальба переможців виринає до роковин тієї чи іншої події. Замість того, щоб вкладати гроші в майбутнє, здоров’я та освіту дітей, їх годують готовим сфабрикованим продуктом пропаганди. А їхні батьки досі застигли в пекельній смолі минулого, ні на крок не ступивши вперед у пізнанні та усвідомленні своєї місії в цьому Всесвіті. І нема їм чого нарікати на цинізм молодого покоління, яке вони залишили без майбутнього так само, як залишили свого часу їх.

Андреас Гріфіус, описуючи жахіття Тридцятилітньої війни, робить несподіваний висновок:

Та гірше голоду, погвалтувань, пожеж, І пошестей — це те, що серця не знайдеш, Бо наш духовний скарб розкрадений навіки.

Бо наш духовний скарб розкрадений навіки. А це і є та матерія, з якої створюють світи. Тому краще дати смерті померти.

На середині свого життя кенігсберзький філософ відкриває для себе «Еміля» Жан Жака Руссо і зізнається, що досі перебував у «догматичному сні». Він намагається полюбити людину. Перший його кумир, Ісаак Ньютон, впорядкував для нього хаос світобудови. Світи вмирають, розпадаються на атоми, далі ці атоми притягує до себе рука Закону — рука Господа — і світи виникають знову. Можливо, Кант закінчив би так само, як і Ньютон, зайнявшись на схилі віку тлумаченням Апокаліпсису, якби не Руссо з його покликом вивчати глибину власного серця й слухати те, що воно говорить. Перед тим Кант починає цікавитися феноменом підсвідомості, називаючи її «темними картинами», за два століття до Юнга. І віднаходить для себе надзвичайну потугу морального інстинкту'. Він не міг би зробити своїх передбачень, що сягають не лише наших часів, а й майбутнього, якби його не оточували мислячі люди. Бо уроки минулого нікого ще не навчили: все той же кругообіг нещасть, що й тисячі років тому. Тільки більше сміття і руїн. Як ще говорив Марк Аврелій: «Мертве не випадає зі світу». Воно залишається тут, щоб піддатися розпаду. Муміфіковані ідеї викликають загрозу їхнього повернення в світ живих людей, які поринають у догматичні сни від неробства власної думки.

Так, Імануїл Кант знає, що таке бути мертвим. Його прах неодноразово тривожили. 1944 року авіація союзників знищила його місто. Надгробна плита на могилі розкололась. Згодом допитливі комсомольські вожаки відкривали саркофаг. Але те, що він залишив по собі — таке легке, що вільно мандрує собі по світі, чекаючи, коли стане комусь в пригоді. Ось це й означає бути мертвим.

Саламандра за золотими дверима

Я йшла по білому піску під сліпучим сонцем, і невідомо, де я була перед тим. Але мені не бракувало відваги змінювати одноманітний краєвид і створювати нові речі на своєму шляху. Я була настільки смілива, що створила