Потонулі в снігах - Галина Василівна Москалець

І тоді можна порушити мовчанку. «Книга — дитя самотності й мовчання», — казав Марсель Пруст. Точка, від якої він розпочав свою безконечну подорож у пошуках втраченого часу, — нам не вдасться її віднайти. Бо ми цього не пережили. Для кожного з нас є свої окремі знаки.

Правда, знаки можна перетворити на щось на зразок колекції мертвих метеликів, чи тримати їх у коробці, яка торохкотить, коли її струсонути.

Нині це називають постмодернізмом. І коли викидають колекції та торохкітливі коробки на сміття — це теж постмодернізм.

У такому випадку мовчанка більш ніж доречна, бо знаки — небезпечна річ. Вони не люблять, коли ними нехтують.

…Маленька блакитна церковця біля гамірливого перехрестя майже в центрі Москви. Вона здіймається над заасфальтовано-бетонованим простором, наче кораловий острів. Початок березня. Холодно, а я вся палаю — починається грип. Біля підніжжя пагорбка, на якому стоїть церковця, рекламний плакат повідомляє про виставку штучних квітів якогось чоловіка з Сибіру. Я не могла туди не піти. Йшла просто навмання від готелю при Літінституті. Моя справа у Москві була така незначна, що не варто було приїжджати сюди цієї пори. Я просто вчинила дурість, і в голові в мене крутилися абсолютно безрадісні думки — типова маячня хворої жінки.

Те, що я побачила всередині церкви, яку позбавили всіх релігійних атрибутів, теж виглядало абсурдним. Цілі галявини квітів, зроблених з паперу й тканини — підсніжників та анемон, — наслідок тяжкої праці старого чоловіка з сивою бородою, можливо, колишнього каторжника, який намагався знайти забуття в монотонних рухах. Я могла оцінити його величезне терпіння, бо сама нездатна навіть провести рівної лінії на папері.

І на все це дивились рибки в акваріумах і двійко аксолотлів. Аксолотлі! Кортасар! Ці дивовижні створіння, що живуть в напівтемряві гротів, схожі на блідорожевих ящірок із зябрами, з ручками, на яких видно нігтики. І на трикутних голівках золоті очі, що вбирають у себе довколишній світ, і він летить сторчма кудись у провалля без дна. І ці божественні істоти приречені були дивитись на паперово-ганчір’яну імітацію сибірської тайги. Це було наче швейна машинка на анатомічному столі. Мене не вразили так Босх і Рембрандт у Пушкінському музеї, куди я врешті добрела. Я побачила аксолотлів очима Кортасара — цього було досить.

Минуло багато років. І більше я не була в Москві. За цей час встигли померти той старий каторжник з гнучкими і чутливими пальцями, які намагались донести людству послання, яке, можливо, колись розшифрують, і літні наглядачки, які боялись, щоб я не влізла в акваріум з аксолотлями. І той перекладач, завдяки якому я змогла прочитати оповідання Кортасара українською мовою.

Сам Кортасар на той час уже помер, але я цього ще не знала.

І ось тепер я прокинулась з відчуттям якоїсь втрати, пов'язаної саме з аксолотлями. І щоб вгамувати тривогу, взялася розшифровувати знаки. Ця церква — схожа на мушлю, з якої вийняли перлину духовності — безперервний рух довкола неї поглибив тріщини, що спершу пройшли між молекулами, зовсім непомітні тріщини. Аксолотлі насправді не просились на волю, і я знала про це, бо сама все життя була аксолотлем. Ну, а штучні квіти врешті-решт від виставок і перевезень, пожовкли і стали прахом. Як усе матеріальне, до чого торкаються руки людини.

Цього вистачило, щоб знакова спільнота почала розпадатись. Тріщини в стінах та фундаменті стають дедалі помітнішими. Внизу, під сотнями метрів культурних шарів — підземні води з затишними гротами, куди я одного разу зісковзну, щоб збагнути те, що знають лише вільні аксолотлі.

Три білих з червоними вкрапленнями півонії стояли у вазі. Я хотіла долити води, доторкнулась до квітки — й пелюстки каскадом посипались вниз, на чорний стіл. Це було наче раптовий снігопад, наче несподівана звістка, від якої твоє життя, так гарно припасоване, щедро напоєне живою водою досвіду, розпадається знову. Я не могла спинити пелюстки, вони все падали і падали, вони сипались у мої підставлені долоні, протікаючи шовком між пальців…

Що я мала робити?

…Багато років тому я йшла спекотною вулицею, на якій жоден будинок не відкидав тіні, коли з-поміж тих убогих жалюгідних п'ятиповерхівок матеріалізувалась маленька процесія. Попереду йшла старша жінка з міцно стиснутими губами, рішучою ритмічною ходою, розкидаючи поперед себе жменями біло-рожеві пелюстки. Здається, вона була п'яна. Я нічого не розуміла. Аж коли відвела очі від тієї жінки, то побачила малесеньку труну з мертвим немовлям, личком кольору старого дерева, що пливла над невеличким гуртом людей. І все це відбувалось в тиші. Я була єдиним спостерігачем, що занімів на тротуарі.

Це видовище було настільки абсурдним, наскільки може бути абсурдним ритуал, з яким зіткнувся вперше. Процесія наче танцювала у розпеченому повітрі, і пелюстки, що залишились після неї — навіщо вони на цій дорозі смерті?

Відірваність від ритуалів, добре знайомих певній людській спільноті, не завжди викликає подив чи розгубленість. Вона спокушає на створення інших ритуалів.

Я висипала пелюстки з балкона, і коли несла, то в коридорі утворилась доріжка з пелюсток, що просковзували поміж моїх пальців як шовк. Тому я й згадала це нещасне мертве дитя, яке ніколи не ступатиме ні по траві, ні по бруківці, ні по калюжах.

У Вільяма Блейка та його дружини Кетрін не було дітей. Їхня єдина донечка народилась мертвою. Блейк не міг змиритися з втратою і написав «Книгу Тель» про життя, що повертається на небеса, лише зазирнувши у цей похмурий світ скорботи і ненависті. З цієї поеми він почав свій шлях поета і мислителя. «Співчуваю Вам», — колись мовила до нього Кетрін, коли вони тільки зустрілись вперше. Для надзвичайно вразливої натури юнака, що з дитинства бачив містичні видіння, ці слова стали рукою підтримки на все життя, і вмираючи, Блейк співав. Він знав, що смерть — як подих чи доторк, від якого розсипається наша цілісність.