Щиголь - Донна Тартт
— Засмага і розвага, — зневажливо говорив він, поправляючи свої окуляри (схожі на мої, але з набагато товщими скельцями). — Твої дід і бабуся, принаймні, живуть на сухій землі. З гарячою водою. З підключенням до Інтернету.
— Мені тебе зовсім не шкода.
— Якщо тобі доведеться поїхати з нами, то я побачу, як тобі це сподобається. Це як у «Викраденому»[38]. Коли вони продають його в рабство на той човен.
— А як тобі перспектива бути відданим у дім жалюгідного родича, у дідька на рогах, з яким ти навіть не знайомий?
— Ти знаєш, я думав про це, — серйозним голосом сказав Енді, обертаючись на своєму стільці, щоб подивитись на мене. — Принаймні вони тебе не вб’ють, бо ти не є загрозою для їхньої спадщини.
— Ні, звичайно ж, не є загрозою.
— Ти знаєш, що я тобі порадив би?
— Не знаю, а що?
— Я тобі порадив би, — сказав Енді, чухаючи собі ніс загостреним кінчиком олівця, — тяжко працювати, коли тебе віддадуть у твою нову школу в Мериленді. Ти матимеш перевагу — навчатимешся на клас попереду свого віку. Це означає, що ти закінчиш школу в сімнадцять років. Якщо докладеш необхідних зусиль, то через чотири роки, а може, навіть три, матимеш стипендію для навчання в будь-якому закладі.
— Мої оцінки не такі добрі.
— Так, — серйозним голосом підтвердив Енді, — але тільки тому, що ти не хочеш працювати. Проте, гадаю, є всі підстави припустити, що твоя нова школа, хоч де вона буде, не ставитиме перед тобою надто високих вимог.
— Я проситиму Бога, щоб вона їх не ставила.
— Візьми до уваги, що йдеться про державну школу, — сказав Енді. — Мериленд. Жодної неповаги до Мериленду. Я хочу сказати, що там є Лабораторія прикладної фізики й Науковий інститут космічного телескопа при університеті Джонса Гопкінса, не кажучи вже про Центр космічних польотів імені Ґоддарда у Ґрінбелті. Безперечно, цей штат має серйозні зв’язки з НАСА. У кінці початкової школи ти на тестуванні скільки набрав?
— Не пам’ятаю.
— Гаразд, не розповідай мені про це, якщо не хочеш. Я лише хочу сказати, ти зможеш закінчити школу з високими оцінками, коли тобі буде сімнадцять років — а може, навіть шістнадцять, якщо ти працюватимеш тяжко, й тоді ти зможеш вступити до коледжу, коли схочеш.
— Три роки — це чималий час.
— Він чималий для нас. Але в загальній схемі речей зовсім ні. Я маю на увазі, — розважливо сказав Енді, — подивись на цю дурепу Сабіну Інґерсолл або на того ідіота Джеймса Вільєрса. Або хоч би на Форреста, сука, Лонгстріта.
— Ці люди не бідні. Я бачив Вільєрсового батька на обкладинці «The Economist».
— Ні, вони не бідні, але тупі, як диванні валики. Взяти хоч би Сабіну — та вона ледве навчилася ставити одну ногу поперед другої. Якби її родина не мала грошей і їй довелося викручуватися самій, вона могла б стати, навіть не знаю, хіба повією, не більше. Лонгстріт, він би, думаю, забився в якийсь куток і здох із голоду. Як хом’як, що його забули нагодувати.
— Ти пригнічуєш мене.
— Я хочу лише сказати, що ти хлопець розумний. І дорослі люблять тебе.
— Та невже? — з сумнівом запитав я.
— Безперечно, — сказав Енді своїм безвиразним бридким голосом. — Ти запам’ятовуєш імена, дивишся просто у вічі, тиснеш руки, коли від тебе цього чекають. У школі вони всі готові зав’язатись у вузол задля тебе.
— Але ж… — Я не хотів нагадувати йому, що вони так поводяться, бо моя мати померла.
— Не будь йолопом. Ти викрутився б, навіть скоївши вбивство. Ти для цього досить розумний.
— Чому тоді ти не опануєш вітрильне мистецтво?
— Я намагаюсь опанувати його, — похмуро відповів Енді, розкриваючи свій зошит із хіраганою. — Я прикинув, що в гіршому випадку мені треба буде витерпіти чотири диявольські літа. Три, якщо тато погодиться віддати мене до коледжу, коли мені виповниться шістнадцять. Два, якщо я стисну зуби й перед випускним класом запишуся в «Гірську школу» на літню програму з органічного рільництва. І після цього я більше ніколи не ступлю ногою на палубу яхти чи хай там якого човна.
ХІ
— Важко розмовляти з нею по телефону, ох, важко, — сказав Гобі. — Я такого не чекав. З нею зовсім погано.
— Зовсім погано? — перепитав я.
Не минуло й тижня після від’їзду Піппи, і хоч я не думав навідувати Гобі, якимсь чином знову опинився в нього, сидячи на кухні за столом і поїдаючи другу страву, схожу на перший погляд на чорну землю з квіткового горщика, але насправді — чудову суміш імбиру і смокв зі збитими вершками, притрушену гіркуватою апельсиновою цедрою.
Гобі потер око. Він лагодив стілець у підвалі, коли я прийшов.
— Усе це неабияк мене дратує, — сказав він. Його волосся було зав’язане на потилиці, щоб не затуляти очі. Окуляри висіли на шиї на ланцюжку. Він скинув свій чорний робочий халат, повісив його на гачок і був тепер у старих вельветових штанях, забризканих мінеральним розчином та обліплених бджолиним воском, і запраній бавовняній сорочці з рукавами, закасаними до ліктів. — Марґарет сказала, що вона плакала три години, після того як закінчила телефонну розмову зі мною ввечері в неділю.
— То чому вона не може повернутися?
— Щиро кажучи, я хотів би знати, як поліпшити ситуацію, — сказав Гобі. Він сидів, діловитий і похмурий, його вузлувата біла рука лежала на столі, щось у вигині його плечей нагадувало добродушного коня-ваговоза або робітника, що зайшов до пабу після довгого трудового дня. — Я думав полетіти туди й побачитися з нею, але Марґарет сказала, що не треба. Мовляв, дівчина взагалі не звикне до свого нового місця перебування, якщо я стовбичитиму поблизу.
— Я вважаю, ви все одно повинні туди поїхати.
Гобі підняв брови.
— Марґарет найняла фізіотерапевта — якогось знаменитого, напевне, який лікує травмованих дітей за допомогою коней. Так, Піппа любить тварин, але навіть якби вона була при доброму здоров’ї, то не схотіла б перебувати весь час поза домом, не злазячи з коня. Вона провела більшу частину свого життя на уроках музики та в репетиційних кімнатах. Марґарет сповнена ентузіазму щодо музичної програми в її церкві, але аматорський дитячий хор навряд чи дуже цікавить Піппу.
Я відсунув убік скляну миску, яку вишкріб до дна.
