Щиголь - Донна Тартт

— Ви мені дозволите зайти до її кімнати й побачитися з нею? — запитав я, надто нетерплячий, щоб дослухати до кінця його речення.

— Звичайно, — швидко відповів Гобі, перш ніж тітка Марґарет устигла втрутитись, майстерно уникнувши її роздратованого погляду. — Ти пам’ятаєш, як до неї йти, так? Он у тому напрямку.

VIII

Першими словами, які вона мені сказала, були:

— Вимкни, будь ласка, світло.

Вона сиділа в ліжку з навушниками від айпода у вухах і мала засліплений і розгублений вигляд у світлі горішньої лампи.

Я вимкнув її. Кімната здавалася порожньою з картонними ящиками, що стояли під стінами. Рідкий весняний дощик скапував на підвіконня. Зовні, на темному подвір’ї, пінистий цвіт розквітлої груші білів на тлі мокрої цегли.

— Привіт, — сказала вона, міцніше стиснувши руки, що лежали на ковдрі.

— Привіт, — відповів я і збентежився, так скуто це в мене вийшло.

— Я знала, що це ти! Я чула, як ти говорив на кухні.

— Справді? Звідки ти знала, що то був я?

— Я ж бо музикантка! У мене дуже гострий слух.

Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я помітив, що вона здавалася менш слабкою, ніж тоді, коли я приходив до неї минулого разу. Її волосся трохи відросло, і скоби були зняті, хоч опуклу лінію рани було ще видно.

— Як ти почуваєшся? — запитав я.

Вона всміхнулася.

— Спати хочеться. — Сон прозвучав у її голосі, хрипкуватому й такому милому на перепадах. — Хочеш приєднатися?

— Приєднатися до чого?

Вона відвернула голову вбік, витягла з вуха один навушник і подала його мені.

— Слухай.

Я сів біля неї на ліжко й застромив навушник у вухо: неземні мелодії, безликі, пронизливі, наче радіосигнал із раю.

Ми подивились одне на одного.

— Що це? — запитав я.

— Еее… — Вона подивилася на айпод. — Палестріна.

— Он як… — Але мені було байдуже, що то було. Єдиною причиною, чому я це слухав, були дощове світло, біле дерево за вікном, грім, вона.

Мовчанка, що запала між нами, була щасливою й дивною, поєднана дротом і крижаними голосами, які тонко відлунювали.

— Ти не розмовляй, — сказала вона. — Якщо не маєш такого бажання. — Її повіки були важкі, а голос сонний і схожий на таємницю. — Люди завжди люблять розмовляти, але я віддаю перевагу мовчанці.

— Ти плакала? — запитав я, придивившись пильніше.

— Ні. Ну добре, дуже трошки.

Ми сиділи там, нічого не кажучи, і я не почувався ані ніяково, ані дивно.

— Я повинна поїхати звідси, — раптом сказала вона. — Ти знаєш?

— Знаю. Він мені сказав.

— Це жахливо. Я не хочу нікуди їхати.

Вона пахла сіллю, ліками й чимось іншим, схожим на запах ромашкового чаю, який моя мати купувала в крамниці «Ґрейс», трав’янистий і солодкий.

— Вона здається приємною, — обережно сказав я. — Я думаю.

— Я думаю, — наче луна, озвалася вона, провівши кінчиком пальця по краю ковдри. — Вона щось говорила про плавальний басейн. І про коней.

— Це має бути цікаво.

Вона збентежено закліпала повіками.

— Можливо.

— Ти вмієш їздити верхи?

— Ні.

— Я теж не вмію. Хоч моя мати вміла. Вона любила коней. Завжди зупинялася поговорити з запряженими кіньми в південній частині Центрального парку. І схоже було, — я не знав, як це сказати, — схоже було, ніби вони говорили з нею. Здавалося, вони обертали голови й дивилися навіть зашореними очима, куди вона йде.

— Твоя мати також померла? — боязко запитала вона.

— Так.

— Моя мати померла вже давно. — Вона замислилася на мить. — Я не можу пригадати коли. Вона померла одного року після моїх весняних канікул, так що я втратила свої весняні канікули й тиждень після весняних канікул теж. Ми школою збиралися на екскурсію в Ботанічні сади, але мені не пощастило її здійснити. Мені дуже бракує мами.

— Чому вона померла?

— Вона хворіла. Твоя мати також хворіла?

— Ні. Вона стала жертвою нещасного випадку. — Але мені не хотілося більше говорити на цю тему. — В усякому разі, вона дуже любила коней, моя мама. Коли вона була підлітком, вона мала коня, який іноді почувався самотнім. І він любив підходити до будинку, класти голову на підвіконня й дивитися, що там відбувається всередині.

— Як його звали?

— Палітра.

Я любив, коли мати розповідала мені про стайні в Канзасі: на балках там сиділи сови та кажани, коні іржали й форкали. Я знав імена всіх коней і собак її дитинства.

— Палітра! Він був різнокольоровим?

— Він був плямистий, можна сказати так. Я бачив його фотографії. Іноді — влітку — він приходив і дивився на неї, коли вона дрімала пополудні. Вона чула, як він дихає під самими шторами.

— Це так приємно! Я люблю коней. Просто…

— Що?

— Я хочу залишитися тут! — У неї мало не бризнули сльози. — Я не знаю, чому я повинна їхати!

— А ти скажи їм, що хочеш залишитися.

Коли наші руки доторкнулися? Чому її рука була такою гарячою?

— Я їм сказала! Але всі думають, мені буде краще там.

— Чому?

— Я не знаю, — сказала вона роздратовано. — Там спокійніше, кажуть вони. Але я не люблю спокій, я люблю слухати всілякі звуки.

— Мене також хочуть забрати звідси.

Вона сперлася на лікоть.

— Ні! — сказала вона стривоженим голосом. — Коли?

— Я не знаю. Скоро, я думаю. Я повинен жити зі своїм дідом і бабусею.

— Он як, — журливо сказала вона, відхилившись на подушки. — Я не маю ані діда, ані бабусі.

Я просунув свої пальці між її пальцями.

— Мої дід і бабуся — люди не дуже приємні.

— Мені шкода.

— Ет, пусте, — сказав я таким нормальним голосом, яким міг, хоч моє серце стугоніло так, що я відчував, як пульс стрибає в кінчиках моїх пальців. Її рука в моїй була оксамитовою, гарячою і трохи липкою.

— А ти не маєш інших родичів?

Її очі були такими темними в блідому світлі з вікна, що здавалися зовсім чорними.

— Ні. Хоча… — Чи вважати родичем батька? — Ні, не маю.

Запала тривала мовчанка. Ми досі були з’єднані навушниками: один у її вусі, другий — у моєму. Співали морські мушлі. Співали янгольські хори й перли. Перебіг подій несподівано вповільнився; було таке враження, ніби я забув, як правильно дихати; знову й знову ловив себе на тому, що затримую дихання, а потім повітря вилітає з мене хрипко й надто гучно.

— Що це була, ти сказала, за музика? — запитав я, аби що-небудь сказати.

Вона сонно всміхнулася й потяглася до загостреного, не апетитного на вигляд льодяника, який лежав на клаптику фольги на її нічному столику.

— Палестріна, — сказала вона, застромивши льодяника в рот. — Висока меса. Чи щось подібне. Усі ці твори дуже схожі.