Щиголь - Донна Тартт

Ми сиділи мовчки ще довгу хвилину або дві. Потім Дейв нахилився вперед зі стурбованим виразом обличчя й сказав:

— Ти зрозумій, Тео, коли я питаю тебе, що ти думаєш протягом цих мовчанок, я не намагаюсь ані смикати тебе, ані поставити в незручне становище, ані щось таке.

— О, я це знаю, — сказав я з нелегким почуттям, учепившись пальцями у твід, яким був обтягнутий підлокітник крісла.

— Я тут для того, щоб поговорити з тобою про те, про що ти сам хотів би поговорити. Або… — почувся тріскіт дерева, коли він підвівся на своєму стільці, — ми взагалі не повинні говорити. Але мене турбує, чи ти, бува, чогось не приховуєш.

— Ну, знаєте, — сказав я після паузи, що здавалося, ніколи не закінчиться, змагаючись зі спокусою подивитися вбік на годинник. — Я, власне, хочу…

Скільки ми маємо ще хвилин? Сорок?

— Бо я почув від інших дорослих, які беруть участь у твоєму житті, що останнім часом твій інтерес до життя посилився. Ти став більше працювати в класі, — сказав він, коли я нічого не відповів. — Брати активнішу участь у суспільному житті. Став нормально їсти. — У тиші з вулиці долетів звук сирени «швидкої допомоги». — Тож мені хотілося б, аби ти допоміг мені зрозуміти, щó у твоєму житті змінилося.

Я здвигнув плечима, почухав щоку. Хіба можна це пояснити? Було б дурним навіть намагатися це зробити. Навіть моя пам’ять почала здаватися мені туманною й зоряною від нереальності, наче сон, подробиці якого стають усе менш виразними й проникними, коли ти намагаєшся їх затримати в пам’яті. Що було важливим, то це почуття, солодка, глибока течія, наділена такою владною силою, що в класі, на шкільному автобусі, лежачи в ліжку й намагаючись думати про щось безпечне або приємне, про якесь середовище або місце, де мої груди не були б перевантажені тривогою, мені треба було тільки зануритись у цей теплокровний потік і дозволити, щоб він переніс мене в потаємне місце, де все добре. Коричневі стіни, краплі дощу на шибках, глибока тиша й відчуття глибини та дистанції, схожі на лаковане тло картини дев’ятнадцятого століття. Зношені до ниток килими, розмальовані японські віяла, старовинні валентинки, що виблискують у світлі свічок, П’єро та голуби й серця в гірляндах квітів. Бліде обличчя Піппи в темряві.

VI

— Послухай, — сказав я Енді через кілька днів, коли ми виходили зі «Старбаксу» після школи, — ти можеш прикрити мене на сьогодні?

— Ясно, зможу, — сказав Енді, зробивши глибокий ковток кави. — А як надовго?

— Я не знаю.

Залежно від того, скільки в мене забере пересадка на Чотирнадцятій вулиці, можливо, я дістануся до центру хвилин за сорок п’ять. Автобусом у буденний день їхати буде ще довше.

— На три години?

Він скривився; якщо його мати буде вдома, вона почне розпитувати його.

— Що я їй скажу?

— Скажи їй, мене затримали в школі або щось таке.

— Вона подумає, ти потрапив у якусь халепу.

— А їй хіба не все одно?

— Так, але я не хотів би, щоб вона зателефонувала до школи, аби довідатися, що там сталося.

— Скажи їй, я пішов у кіно.

— Тоді вона запитає, чому я не пішов із тобою. Я скажу їй, що ти в бібліотеці.

— Це така очевидна брехня.

— Гаразд, чому нам тоді не сказати їй, що твій куратор від соціальної служби призначив тобі термінове побачення? Або що ти вирішив вихилити двійко коктейлів у барі готелю «Four Seasons»?

Він передражнював свого батька. Враження було таким сильним, що я засміявся.

— Fabelhaft[34], — відповів я голосом містера Барбура. — Дуже смішно.

Він стенув плечима.

— Головна зала відчинена сьогодні до сьомої, — сказав він своїм звичайним, тягучим і безвиразним голосом. — Але я не знаю, до якої зали ти пішов, бо ти забув сказати мені про це.

VII

Двері відчинилися швидше, ніж я сподівався, тоді як я дивився вниз по вулиці й думав про щось інше. Цього разу він був чисто поголений, пахнув милом, його довге сиве волосся було акуратно зачесане назад і закладене за вуха; і одягнений він був так само шикарно, як містер Блеквелл, коли я вперше його побачив.

Його брови підскочили вгору. Він, вочевидь, був здивований побачити мене.

— Привіт!

— Я прийшов невчасно? — запитав я, дивлячись на білосніжну манжету його сорочки, гаптовану червоними китайськими літерами, такими дрібними й стилізованими, що їх було майже не видно.

— Аж ніяк! Правду кажучи, я сподівався, що ти нас навідаєш.

На ньому були червона краватка з блідо-жовтим візерунком, чорні оксфордські черевики, чудово скроєний темно-синій костюм.

— Прошу, заходь.

— Ви кудись ідете? — запитав я, боязко подивившись на нього.

Костюм зробив його іншим чоловіком, менш меланхолійним і неуважним, більш енергійним — не схожим на Гобі мого першого візиту, такого собі елегантного, але занедбаного білого ведмедя.

— Так, іду. Але не тепер. Сказати правду, у нас тут казна-що коїться. Але байдуже.

Що він мав на увазі? Я пішов за ним у середину дому — через ліс майстерні, ніжки від столів та розламані стільці і далі через похмуру вітальню на кухню, де тер’єр Космо бігав туди-сюди й скавулів, цокаючи кігтями по плитці. Коли ми туди увійшли, він ступив на кілька кроків назад й агресивно подивився на нас.

— Чому він тут? — запитав я, нахилившись, щоб погладити йому голову, а потім відсмикнув руку, коли він сахнувся від мене.

— Що? — запитав Гобі.

Він здавався стурбованим.

— Космо. Він не хоче бути з нею?

— Це її тітка. Вона не хоче, щоб він був там.

Він наповнював чайник біля мийки, і я помітив, що чайник тремтів у його руках.

— Тітка?

— Так, — сказав він, поставивши чайник на вогонь, а потім нахилившись, щоб почухати підборіддя собаці. — Бідолашна жабко, ти тепер не знаєш, що робити, чи не так? Марґарет дотримується дуже суворих поглядів на перебування собак у кімнаті хворого. Звичайно, вона має слушність. А тепер і ти з’явився, — сказав він, подивившись через плече дивним веселим поглядом. — Знову тебе викинуло на наш берег. Піппа тільки про тебе й говорить відтоді, як ти її навідав.

— Справді? — радісно запитав я.

— «Де той хлопець?» «До мене приходив хлопець». Учора вона сказала мені, що ти сюди прийдеш іще, — промовив він із теплим і дзвінким сміхом. — І опа — ти вже тут.

Він підвівся, хруснувши коліньми