Щиголь - Донна Тартт
Мені ставало дедалі важче пояснювати, куди я пропадаю, а надто коли я не з’являвся на обід, що бувало часто, і винахідливість Енді вичерпувалась.
— Чи не поїхати мені з тобою й не поговорити з нею? — сказав Гобі одного дня, коли ми були на кухні і їли вишневий пиріг, який він купив на фермерському ринку. — Я залюбки поїду й зустрінуся з нею. Або, може, ти схочеш запросити її сюди.
— Можливо, — відповів я, подумавши.
— Їй може бути цікаво подивитися чіппендейлівський комод на комоді[42], ну той, філадельфійський — із різьбленим верхом. Можна й не купувати, лише подивитись. Або, якщо це тебе влаштує, ми могли б запросити її в «Ла Ґренуй», — він засміявся, — або в якусь ближчу забігайлівку, що могло б її розважити.
— Дайте мені подумати, — сказав я.
І поїхав додому автобусом рано, міркуючи. Крім хронічної брехні місіс Барбур — постійне пізнє перебування в бібліотеці, проект з історії, якого не існувало, — мені буде незручно зізнатися Гобі в тому, що я назвав перстень містера Блеквелла сімейною реліквією. А якщо місіс Барбур і Гобі зустрінуться, мою брехню, безперечно, викриють так чи інак. Я не бачив, як міг би її обминути.
— Де ти був? — різко запитала місіс Барбур, одягнена для вечері, але без туфель, з’явившись із глибини квартири з бокалом джину з лаймом у руці.
Щось у її манері змусило мене подумати про пастку.
— Сьогодні, — сказав я, — я був у центрі міста в гостях у друга моєї матері.
Енді подивився на мене розгублено.
— Справді? — підозріло запитала місіс Барбур, скоса поглянувши на Енді. — Енді щойно мене повідомив, що ти знову залишився працювати в бібліотеці.
— Не сьогодні, — сказав я з такою невимушеністю, яка здивувала мене.
— Що ж, маю сказати, мені легше тепер, коли я почула твоє пояснення, — холодно сказала місіс Барбур, — бо головний корпус у понеділок зачинений.
— Я не сказав, що він залишився в головному корпусі, мамо, — заперечив Енді.
— Думаю, ви можете його знати, — мовив я, намагаючись відвести небезпеку від Енді.
— Кого знати? — спитала місіс Барбур, знову перевівши погляд на мене.
— Того друга, якого я відвідував. Його звуть Джеймс Гобарт. Він тримає магазин меблів у центрі міста — хоч нічого не продає. Він робить реставрацію.
Вона звела брови докупи.
— Гобарт?
— Він приймає замовлення від багатьох. Іноді навіть працює на «Сотбіз».
— То ти не заперечуватимеш, якщо я зателефоную йому?
— Ні. Він запропонував, щоб ми разом пішли на обід. Або, може, ви коли-небудь захочете навідатись до його крамниці.
— Он як, — сказала місіс Барбур, іще не цілком отямившись від подиву. Тепер вона була збита з пантелику. Якщо місіс Барбур коли-небудь їздила південніше від Чотирнадцятої вулиці, хай із якої причини, то я ніколи про це не чув. — Ну гаразд. Побачимо.
— Не обов’язково там щось купувати. Можна тільки подивитися. Він має чудові речі.
Вона закліпала очима.
— Звичайно, — сказала вона. Вона здавалася дивно дезорієнтованою, в очах були якісь напруження й розгубленість. — Ну нехай. Думаю, мені буде приємно зустрітися з ним. Ми знайомі?
— Ні, не думаю.
— У всякому разі, пробач мені, Енді. І ти також, Тео.
Вона просить пробачення в мене? Я не знав, що їй сказати. Енді, який потай смоктав великий палець, лише здвигнув одним плечем, коли вона швидко вийшла з кімнати.
— У чому річ? — спокійно запитав я.
— Вона засмучена. І ти тут ні до чого. Платт повернувся додому, — додав він.
Тепер, коли він про це згадав, я почув приглушену музику, яка лунала в глибині квартири. Глибоке гупання, що діяло на підсвідомість.
— Чому він повернувся? — запитав я. — У чім проблема?
— Щось сталось у школі.
— Погане?
— А Бог його знає, — відповів він байдуже.
— Він у халепі?
— Схоже, що так. Але ніхто про це нічого не говорить.
— Але що сталося?
Енді скривив гримасу: хтозна.
— Він уже був тут, коли ми повернулися зі школи, — ми почули його музику. Кітсі була збуджена й побігла, щоб його привітати, але він заверещав і гримнув дверима під її носом.
Я здригнувся. Кітсі обожнювала Платта.
— Тоді мати прийшла додому. Зайшла до його кімнати. Потім якийсь час розмовляла по телефону. Мені навіть здається, тато вже повертається додому. Вони мали сьогодні ввечері обідати в Тікнорів, але, думаю, цю домовленість уже скасовано.
— А як будемо вечеряти? — запитав я після