Розфарбований птах, Єжи Косінскі

Митько наглядав за мною, ще відколи я потрапив до полкового шпиталю. Я трохи погладшав завдяки його зусиллям. Митько виловлював у великому казані найкращі шматочки м’яса і знімав для мене масну піну з супу. Перед болючими уколами він підтримував мене і підбадьорював перед медичними оглядами. Якось від переїдання в мене стався розлад шлунку, і Митько сидів зі мною два дні, підтримуючи мені голову, поки мене вивертало, і витираючи мені обличчя вологою ганчіркою.

Якщо Гаврило вчив мене серйозних речей, пояснюючи роль партії, Митько відкрив мені поезію та співав, бренькаючи собі на гітарі. Саме Митько брав мене з собою до полкового кінотеатру й ретельно пояснював фільми. Це з ним я ходив дивитися, як механіки ремонтують двигуни потужних військових вантажівок, і саме Митько відвів мене подивитися, як тренуються снайпери.

Митька любили й поважали мало не найбільше в полку. У нього була прекрасна особова справа. Полкові та навіть дивізійні командири могли позаздрити його нагородам, що прикрашали на свята вицвілу форму. Митько був Герой Радянського Союзу, гордість армії та власник найбільшої кількості нагород у цілій дивізії.

Його снайперські подвиги описували в газетах і книжках для дітей і дорослих. Кілька разів чоловіка знімали для кінохроніки, яку потім дивились у колгоспах та на заводах мільйони людей. У полку пишалися Митьком; його фотографували для дивізійної газети, а кореспонденти брали в нього інтерв’ю.

Біля вечірнього вогнища солдати часто розповідали історії про небезпечні завдання, за які він брався ще торік. Вони невпинно згадували про його героїчні вчинки в тилу ворога, куди Митька закинули одного з парашутом і де він вбивав офіцерів і кур’єрів німецької армії, влучно стріляючи з надзвичайно великої відстані. Вони захоплювалися тим, як чоловікові вдалося повернутися з-за лінії фронту і знову повернутися туди з черговою небезпечною місією.

Під час таких розмов я надувався від гордості. Сидячи поруч із Митьком та спираючись на його міцну руку, я уважно прислухався до його голосу, аби не проґавити жодного слова з його розповідей чи питань інших солдатів. Якби війна тривала так довго, що я встиг би вирости та піти до війська, я б теж став снайпером, героєм, про якого за обідом говорили б робітники.

Митьковою гвинтівкою завжди захоплювалися. Іноді, піддавшись на чужі благання, він виймав її з футляра та здував з прицілу й ложа невидимі порошинки. Тремтячи від цікавості, молоді солдати схилялися над нею так благоговійно, як священик над вівтарем. Старі солдати великими мозолистими руками брали зброю за гладенько виполіроване ложе, як матір бере дитину з колиски. Затаївши дух, вони вдивлялися в кришталево-прозору лінзу телескопічного прицілу. Саме цим оком Митько дивився на ворога. Лінзи пересували ціль так близько, що снайпер бачив обличчя, жести та посмішки. Вони допомагали йому влучити точнісінько під металеву планку на грудях, туди, де билося німецьке серце.

Почувши, як солдати захоплюються гвинтівкою, Митько робився похмурим. Інстинктивно торкався зболеного, закоцюблого боку, де досі ховалися шматочки німецької кулі. Вона поклала край його снайперській кар’єрі рік тому. Вона щодня його мучила. Вона перетворила Митька Зозулю на Митька Вчителя, як його тепер називали значно частіше.

Він залишався полковим інструктором зі стрільби й передавав молодим снайперам своє мистецтво, але не цього прагнуло його серце. Іноді вночі я бачив, як він лежав із широко розплющеними очима й витріщався у трикутну стелю намету. Напевно, Митько знову проживав ті дні та ночі, коли, заховавшись серед гілок чи руїн далеко за лінією фронту, чекав слушної миті, щоб уразити офіцера, штабного посильного, пілота або танкіста. Скільки ж разів він, мабуть, дивився ворогові в обличчя, стежив за його рухами, визначав відстань, знову прицілювався. Знищуючи ворожих офіцерів, кожна його куля додавала сили Радянському Союзові.

Німецькі зондеркоманди з натренованими псами шукали його схованки, а облави ретельно прочісували все навкруги. Скільки разів він думав, що не повернеться додому! Та все ж я знав, що це були, мабуть, найщасливіші дні його життя. Митько ні на що б не проміняв ті часи, коли був одночасно суддею та катом для інших. Сам-один за допомогою лише телескопічного прицілу гвинтівки він позбавляв ворога його найкращих людей. Він упізнавав їх завдяки нагородам, відзнакам, кольорам форми. Перш ніж натиснути на гачок він, мабуть, запитував себе, чи гідна ця людина кулі з гвинтівки Митька Зозулі. Може, йому слід почекати на добірнішу жертву: капітана замість лейтенанта, майора замість капітана, пілота замість танкіста, штабного офіцера замість командира батальйону. Кожен його постріл міг убити не лише ворога, а його самого — вкрасти в Червоної армії одного з її найкращих солдатів.

Думаючи про все це, я щораз більше захоплювався Митьком. Тут, за якийсь метр від мене, лежав чоловік, який робив світ кращим і безпечнішим, не молячись на вівтарі, а вражаючи свою ціль. Німецький офіцер у блискучій чорній формі, що гаяв час, убиваючи безпомічних в’язнів чи визначаючи долю таких маленьких чорних бліх, як я, тепер проти Митька здавався справжнім нікчемою.

Коли солдати, що втекли до села, не повернулися, Митько почав хвилюватися. Наближався час вечірньої перевірки, і їхню відсутність могли викрити будь-якої миті. Ми сиділи в наметі. Митько нервово бігав, потираючи мокрі від хвилювання руки. Це були його найближчі друзі — Гриша — чудовий співак, якому Митько підігравав на баяні, Льонька — Митьків земляк, Антон — поет, який краще за всіх читав вірші, і Ванька, що, як присягався Зозуля, якось урятував йому життя.

Сонце сіло, і змінилися вартові. Митько весь час дивився на фосфоресцентний циферблат свого трофейного годинника.

Вартові на вулиці заметушилися. Хтось кликав лікаря, а до штабу через табір на повній швидкості промчав мотоцикл.

Митько кинувся вперед, тягнучи мене за собою. Інші теж бігли позаду.

Біля вартових уже зібралося чимало солдатів. Кілька чоловіків, заляпаних кров’ю, вклякли або стояли навколо чотирьох нерухомих тіл на землі. З їхніх сплутаних оповідей ми зрозуміли, що вони навідалися на свято до сусіднього села і там на них напали п’яні місцеві, приревнувавши військових до своїх дружин. Селян було значно більше, і вони роззброїли солдатів. Чотирьох убили сокирами, а решту важко поранили.

Заступник командира полку прийшов у супроводі інших старших офіцерів. Солдати розступилися і виструнчилися. Поранені марно намагалися підвестися. Заступник командира зблід, але опанував себе, вислухав звіт одного з поранених і віддав кілька наказів. Поранених негайно віднесли до шпиталю. Дехто зміг повільно пошкутильгати, тримаючись один за