Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

«Як же так! У чужі землі йдете, буцімто в нас ані землі своєї, ні своїх людей немає. До чого воно подібне? Це ж сором один і зневага важка!»

Усмішка на гетьманських устах жвавіше заграла і заховалася під вусом. За гетьмана Орлик приповів: «Спасибі за ваше серце, добрі люди. Вертатися годі нам. Не встоїмо проти сил переможця. Вони великі, а наших не воскресити. Але ми тільки про те й гадаємо, як би то нам вернутись. І повернемось. Тоді-то й гукнемо на вас, панове, щоб списи із стріх, а самопали з погребів добули та шаблі старосвітські приперезали до боків. Оце ви й перекажіть братам вашим, як приїдете щасливо до своїх воріт. Перекажіть їм, що ми не осталися тому, щоб не пропасти, що їдемо, щоб вернутися, що ворог, хоч і побідив нас, та не зломив.»

Ловили кожнісіньке слово та не видно було, щоб раділи ним. Старий чумак сиву чуприну чорною рукою м'яв. Видно було, що Орлик його не заспокоїв. «Днедавній я, - казав, - і Бог вість, чи дочекаюся того. А покищо, так мені на серці, простіть за слово, так мені на серці, буцім там безроги ночували.»

«Чого ж бо то?» - дивувався Орлик.

«Питаєте? А погадати б лиш: ось ви билися, кров свою, значиться, проливали, на муки йшли. А ми що? Хліб та сіль і мед за рибу міняли. От воно як. Торговці ми, значиться, грошелюбиві, більш нічого!»

«Авжеж, авжеж! - притакнуло чумацтво. - Торговці ми, баришівники, міняйли.»

Обжаловували себе, сповідалися, каялись. Ніби й вони ярили рану в душі й почували розкіш у болю. А старий чумак, показуючи на свою валку, казав: «Беріть же ви хоч оце добро від нас. Беріть та хай воно вам на здоров'я вийде, - щоб ви ласки в нехристів не потребували прохати, щоб вони знали, що Україну ще на хліб для своїх дітей стати. Не погорджуйте, беріть!»

І інші гукали за ним: «Беріть, беріть!»

Здивувалися козаки, бо не сподівалися такого. Козацькі пань-матки хусточками сльози втирали, а Мручко до болю шарпав вус. Гетьман із своїми нараджувався хвилину. «Годі-годі! - сказав. - Стати мене, панове, на харчі для моїх людей. Не бійтеся, з голоду примирати не будемо. їдьте, куди пустилися. Україні треба того, що ви добудете в чужих краях. Хай кожний свою роботу робить, а якщо вона чесна, так, значиться, й потрібна. Не всім же шаблею працювати.»

Але чумаки й гетьмановими словами не заспокоїлися. Може, й чули вони про нашу невдачу в боротьбі з царем, може то, й не дуже собі її до серця брали, бо недаром же всякі прислужники московські воду на Україні каламутили, так тепер, зустрінувшися віч на віч з недобитками славного лицарства, ніби нараз прозріли. Полуда зсунулася з очей. Ось воно як! Бач, до чого дійшло! Гетьман і кошовий на мандри йдуть. Місця їм і діла в ріднім краю нема. І нараз у повний ріст побачили ввесь жах тієї картини, ввесь сором і біль почули.

Безрадно зі своїх маж добували то сало, то сухарі, то овочі, то мед і козакам, а то й шведам пхали те добро в руки та припрошували й приговорювали так, що й відмовитися було важко.

«Та беріть же, беріть, у нас тепер пуд щонайкращих сливок 10 копійок коштує, та й то продати важко.»

«А хліб як зародив, Боже ти мій!»

«І чому ж бо ви не п'єте? Пригубіться до чарки, щоб не було сварки, випийте і другу ворогам на наругу, а собі на потугу».

«На потугу! - вигукували з усіх боків. - На потугу!»

Крик цей дивно якось лунав, ніби глум, але козаки не відказувалися, пили.

«Що буде, то буде, а гірш, як є, не буде!» - потішалися.

«Бо нема куди,» - відповідали запорожці.

«Краще буде, краще!» - обіцяли собі.

«Як не нам, так дітям нашим».

«Якщо ті діти помудріють, та позбудуться батьківських гріхів.»

«І в один гуж стануть тягнути».

Зустріч у пир перемінялася. Поділилися на гуртки, гостилися. Чоломкалися чарками, приговорювали.

Ледом до батька ледом. Бо в батька горілка з медом,

приспівував козак. А другий кінчив: Чи з медом та чи з перцем, коли б лиш з добрим серцем.

Пригадували собі рідне село, батьківську хату, батька-матір. Куди батько йшов, Васильок зійшов, куди мати йшла, Там м'ятка зійшла.

«Гей, дай нам, Боже, до батька-матері вернутись».

«На ріднім місці і камінь обросте, а на чужині що?»

«На чужині, - куди не йду, злидні веду, горем поганяю. На чужині чоловік, як горох при дорозі, хто не йде, то й смикне та ще насміється». Шведи здивовано тому пирові приглядалися. А чумаки до них:

Не дамо вам стояти, Чорну землю топтати, Жовтими чобітками, Золотими підківками, Бо ви люди з дороги, Поболіли вас ноги, Ще й короткі свитки, Пообмерзали литки. Смуток у радість перемінявся... Хоч біда, та гоц!

Якийсь чумак, дивлячись на кучеряву перуку шведського офіцера, приспівував до

нього:

Подай, матінко, гребінець, Розчесать кучері під вінець. «Що він таке співає?» - питався той офіцер Мручка. Мручко, не надумуючись, відповів: «Каже, що цей гребінець на полиці, у рідної сестриці.»

Швед, дивлячись на розсміяні обличчя козацькі, й собі усміхнувся. Навіть король зі свого сідала зійшов і цікаво розглядався по чумацькім таборі. Та як же здивувався, коли один з тих засмолених і заялозених людей, як сажотрус і канальник в одній особі, несогіршою латиною відізвався до нього. Син багатого чумака, що трохи в київській академії вчився, а по батьковій смерті чумакувати вернувся.

Король прямо з дива вийти не міг, зустрінувши таку, не-Овідієву метаморфозу. «Дивний народ, дуже дивний народ!» - говорив, обдаровуючи чумаків. Але й чумаки не хотіли оставатися в довгу. Шведам гроші сунули в руку. А як котрий не хотів брати, казали: «Бери, дурний, гроші чистосрібні, пригодяться». Гей тече вода річеньками, Гей тече вода лугом, Чом до мене не повернеш, Як ідеш в поле з плугом? - затягнув хтось голосом чистим, як поранковий дзвін.

Табор нараз перестав шуміти. Ніби хтось розіграну скрипку китайкою накрив. Сумна пісня від серця мандрувала, нагадуючи зорішливі ночі, вишневі сади і те, чого звичайним словом не розкажеш. На те й пісня є.

Шведи, хоч слів не розуміли, так музику відчули. І їм пригадалося щось далеке, гарне, курявою війни покрите.

Жінками хитала тая пісня, як вітер билиною вночі, чоловіки зітхали - навіть

шведи.

Аж один з наймолодших