Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
За козаками і шведами воліклася ціла валка турецьких, молдаванських, грецьких і лихий зна яких там ще возів з харчами, напитками, кавунами, тютюном, тощо, бо торговці, як круки, жадібні на поживу, за табором тягнули і на кожнім довшім постої розкладали свій крам та починали торг, як на ярмарку у якійсь там Голтві або Миргороді.
Аж виїхали в щире поле, а там і степ простягнувся перед ними. Степ без краю, бур'ян по дорозі цвіте, здалеку здається, ніби хтось зразки червоного намиста розірвав і коралі розсипав.
Шляхи крізь густий бур'ян продиралися, ніби велетенські гадюки повзуть. Вітер то гладить траву, то бере степ за чуприну і термосить його.
Звірина перед людьми втікає, наполохані птахи попід хмарами літають і кричать.
Степ не любить чужих, непроханих гостей.
Обидовська веселу вдає. Тішиться степовими квітками. Каже, що коли б не соромилася чужих людей, то веліла би візникові стати і нарвала б їх повне наруччя.
Так вона не раз робила дівчинкою малою, а тепер їй не до того. От балакає, щоб розважити гетьмана та відвести його від сумних гадок.
Він дійсно дивиться в її поранкове обличчя й - погідніє.
«Велике добро дав тобі Господь,» - каже.
«Яке?»
«Веселість! Що без веселости життя?»
Ганна понизує зіниці, буцім її на брехні приловили. «А чому, - питає, - король ніколи не сміється?»
Гетьман гладить дрібну жіночу руку. «Цар Петро короля Карла північним Дон-Кіхотом прозиває. Дон-Кіхот не сміявся до життя, лише до своєї мрії. Дульчінею кохав, а - Дульчінея - це була не жінка з крови и кости, а примара якась, сон про велич, незаспокоєний голод вражень.»
«Як можна таку химеру любити?»
«Кожний з нас має свою Дульчінею, а кожна з вас свого Дон-Кіхота.»
«Я не маю нікого», - спохопилася Ганна.
«Нікого?» - повторив гетьман, пронизуючи її своїм поглядом допитливим.
Прикрила повіками зіниці. «А що таке цар?» - спитала нараз.
«Цареві здається, що він сама дійсність, що він тверезий, практичний чоловік. Та прийде час, коли виявиться, що й цар Петро був нічим, лиш московським Дон-Кіхотом. Його реформи - це боротьба з вітряками. І їх змете життя. Цар Петро фантаст, хоче зробити Росію іншою, ніж вона є.»
На уста Ганни вибігло питання: «А що таке Мазепа?» - але вона його назад у глиб душі загнала.
«Далеко, ваша милосте, до Бендер?» - спитала, нараз перескакуючи на іншу
тему.
Гетьман поблажливо всміхнувся: «Ближче, ніж звідціль до Полтави».
«Ой ближче», - повторила, ніби байдуже, щоб не смутити гетьмана і знову побігла очима на степ, шукаючи чогось цікавого. Та не могла знайти.
Хвилювала трава, цвіли квітки, метелики в сяєві вечорового сонця крильцями тріпотали. Полозом безконечним волоклись вози, коні, люди, ніби фата моргана мандрівки народів появилася на акерманських степах.
Пригадувалася доля каравани, що, томлена спрагою і пражена сонцем, побачить оазу перед собою й, добуваючи останніх сил, біжить туди, щоб переконатися вскорі, що це тільки злобна іграшка природи. Чи такою злобною іграшкою, таким видивом акерманських степів не будуть для них Бендери?
Ганна не висловлює вголос того питання. Не хоче бентежити хворого гетьмана.
Вози скриплять, ніби курликають ключі відлітаючих журавлів. Коні тупотять. Душа болить. Ніби рвуться у ній невидимі струни. Ті, що зв'язують її з рідним краєм.
Не чути, щоб хто співав. Але степом несеться сумна пісня: Гей на волики да налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та з-над Десни до Прута.
Яка ж це далека і ніби безповоротна дорога.
29.
«Біда тому козакові на сивому коникові» - подумав Сидір Рубан, осавул сотенний та, перекинувши через кульбаку ногу, зсунувся на землю.
Почав іти пішки. Час від часу приставав коня попасти. Але кінь не пасся. Повертав голову то на свого пана, то на рану в боці, що закипіла кров'ю. - «Води б тобі, бідняго!»... - жалів його осавул.
Та до води ще далеко. її і не видати. Тільки могили й могили. Але зграї галок тягнули в цю сторону. І яструби та степові орли-хижаки кружляли в далечі над водопоєм. Там Інгул.
Вже другі піяли півні, як осавул доїздив до хутора Вереги. Йому назустріч вибіг злющий Бурко та, уїдаючи, як скажений, добирався до ніг коневі, немов хотів спинити непрошеного гостя, заки вийде господар. Але господар уже стояв з рушницею на воротах і гукав грізно: «А кого там Бог провадить?»
«Свій!» - відповів осавул.
Своїх тепер багато, а наших мало: кажи, як звали!»
«Сидір Рубан, сотенний осавул».
«Під'їзди, побачимо».
Заскрипіли ворота. Осавул переїхав і зсів з коня. Господар, старий запорожець Верига, приглядаючись, поклав свою важку руку йому на рам'я:
«От і часи, брате, бодай не діждали!»...
«Вже знаєте?» - спитав осавул.
«Як не знати! Люди з хуторів утікають, гетьман з королем на Очаків подалися. Гірка їх доля! А ти що?... Припізнився, бачу, щось і кінь твій кульгає. Чи не ранений?»
«Ранений. Замість мені, йому попало»...
Осавул став розсідлувати свого каліку, господар пішов принести йому оброку. Виніс кошик зерна: «Хай попоїсть тепер, потім води дістане, а ми ходімо в хату»
Увійшли в світлицю. За столом поралася господиня. В куті блимала лампадка. Осавул просив вибачити, що сон перебив.
«Який там сон, - відповіла господиня. - Ми вже другу ніч ока не примкнули. Така жура... І не знати, що діяти?»...
«Що діяти? - відізвався Верига. - Я вже тобі казав, що все кинути на Божу волю і душу спасати!...»
«Де спасати: в турків, татарів?»
«Турки і татари, хоч не християни, але люди. Не то що москаль...»
«Правда! - вмішався осавул. - Москаль на паль саджає, кров'ю насолоджується християнською. Ідуть наші села й хутори з димом і ще йому мало. Цілий світ запалив би! Бачив я вчора, як царські драгуни напали на хутір. Все горить, діти, жінота плачуть, а вони, як каїни безсердечні. Я саме над'їхав і скипів: з пістоля поклав одного драба, шаблюкою двох зарубав, бо не сподівалися, а четвертий утік та дав своїм знати. Пустилися за мною в погоню. Ніс мене вітер, але й вони намагали. Та мій кінь турецький, породистий, тож не дали ради. Тільки один наздігнав і націлився пікою. Я відбив, за це коневі попало. Але і цього москаля післав я на службу люциперові, якому немало заслужився... »
«Ну, стара, чула? - питав жінку Верига. - Чого сподіватися нам! Бог надніс гостя,