Українська література » Сучасна проза » Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

Читаємо онлайн Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
Дністер про галицьких бояр, про Настасю Чагрівну ледве чутну пісню співав. Войнаровський голосом літописців доспівував її. Не близько від Дніпра до Дністра, а все ж таки який подібний народ. Тут бояри, там козацькі старшини, а - чорняк гине... Громада, стадо, тічня, що для неї «я»...

Пригадувалися колишні лови на вовків саньми, зазброєними в коси, як у гострі, блискучі крила. Ніби на тих крилах по білих снігах несуться. За ними тічня сіроманців.

99

Блискучі очі, вивалені червоні лизні. Наперед найбільший і найсміливіший - провідник. Настигає колує, ось-ось і коня за горло вхопить. Та замість того, сам на косу небачно застромився. Рванувся, завив і кривавими судорогами посеред шляху б'ється. А тічня?.. Припала, кинулася й розірвала його на шматки... Про людей і про коні забувши... Тічня. Вона невдачі провідникові не простить.

«Не простить», - вчувається Войнаровському в шумі Дністра.

«Не простить» - притакує розум, «не простить» - нашіптує тривога. - «Ти небіж того гетьмана, що під Полтавою справу прорізав, не сподівайся пощади».

А ранок такий гарний, повітря, як нектар, живчик б'є жвавіше; хотілося б скочити на дарабу, вхопити в жменю стерно і боротися з хвилями, крутіжами, зі скелями, що їх видно й не видно. «Люди, вірте мені! Я молодістю розумний. Де ж тая Ганна, щоб їй це сказати? Ні, ні, добре, що її тут нема».

Вона того самого бажає, Любови Хведорівни доня. А тому тепер не бути. Досвід не велить. Сумління. Політичний розум.

«Задовго я біля свого дядька побув. Багато дечому придивився».

Дністер біля Бендер на яких 70 сяжнів широкий. Зате, кажуть, йде 8 сяжнів углиб. Чистоводий і рвучкий, як гірський потік. Риба до сонця на плесо підпливає і плюскається, ніби здригається ріка.

Козаки й шведи, дожидаючи поромів, щоб переправитися на другий бік, висипалися на берег, глядять і налюбуватися не можуть. Вода одних і других притягає до себе. Очима купаються.

«Стерлядь, їй Богу, стерлядь!» - гукає якийсь козак з рибалок. «Що стерлядь! Тут і білюга з моря підплива, здорова, як довжелезний човен. Кажуть, недавно таку зловили, що два пуди самої ікри дала». Облизуються, слухаючи.

Берегами вози з трощею їдуть. Безконечно довга валка. Торішня, суха вилискується, як золото до сонця.

«Також не мають що возити та трощу».

«Не кажи. Троща корисна річ. Нею й хату пошиєш і в печі затопиш, і зробиш пліт. Де лісу нема, там троща - благодать».

Долі ріки сплави дерево гонять. Карпатські ялиці довгі й рівні, як свічки. То знову дуби, як дула велетенських гармат. «Заробить собі народ».

«Еге ж. Заробить, так, як скрізь. Пани ліс на око продають. Як хто заробить, то хіба чужий купець. А наш брат наметружиться, натерпиться і з сокирою за поясом та з пустою кишенею назад вертається. А бува, що й ноги йому поторощить. О, о, диви».

На скруті сплав на сплав увігнався. А на них ще й третій наїхав. Крик, зойк, вереск. Сміливіші з козаків, незважаючи на велику глибінь, роздягаються і скачуть рятувати. Інші приглядаються безрадно.

Зі сплавів серед ріки ніби башта поторощена торчить. Колоди, пні, ковбки, одні верх других, спираються, тручають, падуть. Деякі вирвалися і пливуть. «Тримайте біля закрута, тримайте». Дядько якийсь з люлькою в зубах проходить.

«Бідує народ. Правда?» - кидає, ніби від-не-схочу й дожидаючи відповіді далі

йде.

«Що бідує, то бідує», - кивають головами козаки. «Тут, може, ще гірше, як у нас». «Бо в чужому ярмі». «Усяке ярмо карк гне».

«Не кажи! Чуже дошкульніш».

«Ми всякому смак пізнали».

«І - не скинули», - жбурляє поміж них, як камінюку Мручко. Жбурнув і пішов.

Йому тепер знову багато діла. Старшини, як той пень розколений на троє: Войнаровський, Горленко, Орлик. Одні на других роботу скидають. Мручко за десятьох працює. Він тому рад. Вже досить з думками бився. Любить діло. За ділом молодшим себе почуває, а молодість - то життя.

«Ну, чого гави рахуєш! - гукає на своїх. - Розбіглися, як перепелиці в траві. Гадаєте, збиратиму, як надпливе пором? Еге! Вивалиш язик і плистимеш за нами, мов собака. Припізнися лише!»

Не любить, як нема ладу. Безладдя й безголов'я це в нього найпоганіші слова.

«Коли ті люди схаменуться? - нарікає. - Мало їм біди? І не бачать, яка тій біді причина?.. Тю!.. Все на ворогів спихають, а мені чужий ворог не страшний, тільки свій».

По короля і гетьмана сераскірова галера підпливала. Золочена, під шовковим наметом.

Мручко до Войнаровського підбіг:

«Ваша милість поїдуть з нами?»

«Або що?»

Потилицю почухав: «Бо самих пускати небезпечно. До бузувірів їдуть. Я вам десяток своїх хлопців дам».

«Не знаю, чи місце буде», - усміхнувся Войнаровський.

На Мручкове щастя за галерою декілька човнів від тамтого берега відбивало. Намітив собі один, величенький. Обсадить його своїми хлопцями і за галерою пустить. Не вірить уже нікому. Найкраще сам поїхав би з ними, якби не діло тут. Діло, діло, діло.

Без діла вони в Бендерах не будуть. І добре. А то цей довгий похід безлюдними степами ніби притьмарив їх. Ще трохи, й самі у видиво якесь степове перетворилися б... Гарно.

Король і в Бендерах спокійно не посидить. Це неспокійний дух. Що він між тими бузувірами робитиме, цей побожний лютер зі своїми вояками-псалмопівцями?

І Мручко з новими надіями перевозився з лівого на правий берег Дністра.

З човна особливо гарно рисувалися високі мури бендерської твердині. «Ні, мене там не заманиш!» З тих мурів виростали грубі, круглі вежі, з гостроверхими дахами і з численними вузькими вікнами, що здалеку, як прорізи й щілини виглядали. Буцім мур від морозів зимою, а літом від спеки потріскав і порозпадався, як шкіра на спрацьованих руках.

«Крізь таке вікно, не лише широких козацьких плечей, але навіть своєї тісної голови не пересунеш, - пояснював Мручко. - Попавсь, так, значиться, і пропадай. Хіба що тебе на гак кинуть, як нашого славного Байду».

Гребці веслами гребли, козаки пісню про Байду співали.

Мручко сердився: «Така велика Україна, а братом нашим, як ганчіркою якою, чужі смердячі кути витирають. Від одного до другого моря женуть. То Данціг, то Єдикул, то знов якісь Бендери. Та що я там згубив? Сто сот чортів на голову вашу!»

«Сидоре, - повернувся нараз до свого осавула. - А ти чого так похнюпився, небоже? Маєш за Одаркою скучать, так краще от тут, - і показав рукою на саму середину ріки. - Вісім сяжень, з чуприною пірнеш».

Відгуки про книгу Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: