Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

Прийшла вижидана недiля. Посвятили церкву, а опiсля по службi божiй звiнчано шiстдесят пар слобожан. Та при кiнцi вiдбулося водосвяття перед церквою i о. Дем'ян виголосив до народу проповiдь. У нiй згадав вiн i Петра:

- Люблю тебе, Петре, як рiдну дитину, полюбив тебе вiд першої хвилi, як ми стрiнулись, i я проглянув наскрiзь твою щиру душу. Провидiння показало тобi дорогу, яку ти вибрав, i якою пiдеш. Йди усе твоє життя туди в страсi господнiм, а зайдеш дуже високо. Тебе жде велике завдання мiж українським народом, мiж козацтвом, а коли господь тобi й далi благословити буде, то в твоїй руцi опиниться гетьманська булава. Тодi ти пiзнаєш, яка вона важка. Та тобi не вiльно буде її кинути, бо тим закопав би ти талан, який тобi господь дав. Коли на своїй гетьманськiй шапцi заткнеш чаплине перо, не здiймай її нi перед ким, хiба перед православною церквою та козацьким товариством. Не корись нiкому, хiба богу та українському народовi. Бог тебе вибрав, як онодi Мойсея на проводиря народовi, з якого ти вийшов. Бог тобi помагати буде на славу вольного козацького народу…

I коли о. Дем'ян говорив про чаплине перо, сталося таке, що саме в цю хвилю залопотiло в повiтрi й надлетiла чапля. Вона летiла низько, не лякаючись людей.

Усi не могли з дива вийти, що це сталося в тiй самiй хвилi. Усi брали це за пророцтво i аж ахнули з дива.

В тiй хвилi подобав о. Дем'ян на якогось святого. Цей старий, згорблений чоловiк, сухий, мов аскет, випрямився i говорив з жаром, а слова виходили з його уст, мов полум'я.

Петро стояв зворушений. Його налякали слова о. Дем'яна, бо так високо, аж до гетьманської булави вiн i думкою не сягав. Петро впав навколiшки, закрив лице долонями i заплакав. Вiн сам повiрив, що таке мусить статися… а гетьманська булава вельми важка, i вiн не вдержить, опустить її, а тодi треба буде перед Богом тяжко вiдповiсти, коли почує слова: "Рабе лукавий, проч вiд мене!" Йому стало так лячно, що аж морозом його пройняло.

Того дня справив Чуб народовi великий бенкет. Виточили з льоху кiлька бочок меду, i народ веселився.

Сотник говорив весело:

- Шiстдесят весiль, то не що-будь. А тепер як стануть мене усi в куми просити, то, їй-богу, не подолаю того.

Петро побув у Чубовiй редутi ще два роки. За той час татарва не зачiпала їх. Раз тiльки вкрали татари чубiвським слобожанам табунець коней. Та не мали з того пожитку, бо не вспiли перебратися на той бiк Бога, як їх Петро догнав з козаками, розгромив, а табун вiдбив.

Настав початок зими. Земля тiльки що замерзла i вкрилася невеликим снiгом. У ту пору сотник виправляв партiю козакiв на Запорожжя. Його редута стала справдiшньою фортецею, а слобода розжилась на кiлькасот душ. Старий Касян жив на слободi при своїх прибраних дiточках. Вже оглядався за женихом для своєї донечки.

Сотник прикликав Петра i каже:

- Люблю тебе, Петре, як рiдного брата, та не вiк тобi тут вiкувати, тобi пора у свiт. Ти йди з цим гуртом на Запорожжя; жаль менi з тобою розстатися, та годi iнакше. Тебе на Сiчi бiльше треба, як тут, у редутi. Знаєш, яке тепер на Сiчi завелося, багато народу полягло над Солоницею з Лободою i Наливайком. Гей-гей! Коли-то тi убутки заповняться свiжим народом! Не повелось Косинському, не повелось тим двом, кому ж воно поведеться, хто освободить Україну вiд панського ярма?

- Замала сила була, - каже Петро. - На таке дiло треба добре приготовитися, а поки не пiдiйметься до боротьби увесь народ, то панiв не поконаємо.

- Сила була замала, а незгода ще бiльша. Та вже не ми старi втремо цьому носа. Це велике дiло на вас, молодих, жде. Я, Петре, на тебе велику надiю покладаю…

- Коли Польща не ослабне, не можемо до неї братися, - каже Петро.

- А хто її ослабить, коли в нас сили не буде?

- Бачиш, пане сотнику, я не одну нiчку над цим передумав, самi не можемо подолiти!

- А хто нам поможе, де знайдемо союзника? Вiд Москви нiчого нам надiятися. Вже Косинський пробував, та не повелось. Москва лише до того руку приложить, де бачить свою користь. Куди ж звернемось?

- Я так мiркував теж, але нам лишається одна Туреччина…

- Господи! Що ти кажеш! З бiсурманами в'язатися? Що ж скаже увесь хрещений мир? I яка ж з того користь? Турки зайняли би цiлу Україну, яничарiв би з нас робили так, як роблять в Молдавiї, в Волощинi, в Болгарiї та в Сербiї. Нi, сину, ти або глузуєш, або зле обмiркував дiло.

- Нi, батьку, я обмiркував добре. Турки анi догадаються, що вони будуть нашими союзниками на ослаблення Польщi. Бо ми їх маємо бити, палити, грабити, а чим бiльше їх козацтво буде мотлошити, тим бiльше вони будуть метатися на Польщi. Знаєш, пане сотнику, чому приходять вiд Польщi до козакiв тi всi заборони ходити на море? То все пiд грозою Туреччини, з боязнi перед нею.

- Тобто так: чергою, пане брате, то й батьковi дiстанеться, - говорив сотник, смiючись. - Та бач, з другого боку, - Польща задавить козацтво, щоби вiд Туреччини мати спокiй.

- Нi, батьку, Польща, боячися Туреччини, лише одною рукою держати буде козацтво за чуба, а все мусить про те пам'ятати, що козацтво буде колись їй потрiбне, чи на туркiв, чи на шведiв, чи на Москву, бо i в московський огород лакоме їх око заглядає.

- Гаразд, сину. Так i роби, iз того показується, що таких, як ти, на Запорожжi потреба. Ти незадовго вийдеш наверх. Ти козацький звичай знаєш, i вчити тебе не треба. Бiсурманiв бити, а вони битимуть Польщу - гаразд так, ти гарно це обмiркував, най тебе за це обнiму. Посилаю тепер з тобою сорок чоловiкiв, вибирай собi їх сам. Я перезимую з чим є, за той час прийде новий народ, вишколиться, а як зберу силу, то i я попробую бiсурманiв шарпати.

- Нi, батьку, не роби цього. Ти скiлькимога лиш обороняйся вiд тих поганих сусiдiв, та не пускай їх на Вкраїну, але не зачiпай їх, бо не будеш мати супокою i Чубiвка буде на тiм терпiти. Виховуй, батьку,