Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Дiбравшися до Днiпра, кого я там стрiнув? Я стрiнув Пiдвисоцького, що йшов нам на пiдмогу. З ним получився i Кремпський з своїми недобитками. Та вже не було кому помагати. За тим йшли iз низу запорожцi. Коли би було ще два днi перетримати, то Жолкевському була би одна нога не вийшла жива. Пiдвисоцький мав думку зайти їх iззаду вiд Днiпра.
Чи це не кара божа? За незгоду, за зраду.
- А як воно тепер на Сiчi, коли стiльки народу витратилося? - питав Петро.
- Багато народу витратилося, то правда, а народу буде, бо вiн не пропаде, ми ще помiряємося з ляхами, i наша земля буде вольна. На те не довго ждати, але вона буде, як не тепер, то в четвер. Вiйсько в нас буде, та коби лише добра голова знайшлася, щоб усе гаразд запорядити…
Оповiдання старого Пугача залягло глибоко в душу козакам. У Петра виступав тепер щораз в яснiших зарисах той конфлiкт, який витворився мiж тими, що мають, i мiж тими, що не мають нiчого. Бо ж та цiла буча iз-за того пiшла. Пани хочуть, щоб бiднi на них робили, а вони щоб безжурно панували.
Було вже пiзно внiч. На небi зорi поперемiнялися. Деякi вже й позаходили, iншi посувалися на своїй дорозi далеко. Косарi стояли високо на полуднi. Козаки сидiли при великiй ватрi й куняли. Дехто полiз пiд шатро i захрiп. Старий Пугач полiз на вiз, пiд буду, накрився кожухом та невдовзi захропiв. Конi хрупали зерно, стоячи на припонi коло возiв. Десь далеко завили вовки, зразу один, начеб давав гасло до загального виття, за ним iншi. Сторожнi козаки проходжувалися повагом по замерзлому снiгу, позiхаючи голосно. Петро з Марком сидiли ще при вогнi, покурюючи люльки.
- Один з нас най iде спати, - каже Петро до Марка, - опiсля змiнимося.
- Якось не хочеться заснути. Так то оповiдання залiзло в голову; страхiття по мiзку снується, що годi забути.
- Тепер бачимо, Марку, те, чого ми в Острозi не знали. Як воно добре, що нас доля звiдти вивела. Що було б з нами сталося? Були б ми вчилися далi, переливали з пустого в порожнє, а вiдтак були б ми навiки прикованi до їх милостi, князя, кайданами вдячностi, а, може, згодом були б заложили шию в панське ярмо i сталися панськими собаками, як багато iнших.
- Та ще на князя Костянтина нема що нарiкати, там народовi добре живеться.
- А що буде потiм? Вiн же не вiчний, його цiла фортуна перейде в ляцькi руки, а тодi руський народ вийде на тих багатствах гiрше. Краще, щоб їх не було.
В тiй хвилi конi стали непокоїтися i форкати. Двi собаки, що повлазили на вози, посхапувалися i заворчали. Петро вже був на ногах. Старий Пугач встав теж i протер очi. Вiн спав чуйно, наче птиця на гiллячцi. Дивився в даль. Десь далеко чути було гаркотiння.
- Тiчка бiжить! Гей, хлопцi! До рушницi! Будемо мати гостей. Нуте, хлопцi, повiдв'язуйте коней.
- Коби лише не порозбiгалися, - завважив Петро.
- Ти, козаче, хiба не знаєш степових коней. Побачиш, як наш степовий кiнь вiд вовка обороняється.
Всi посхапувалися i згуртувалися при вогнi. Поспускали коней. Вони стали бiгати, позадиравши хвости, але нi один далеко не вiдбiгав. Опiсля один iз них заiржав голосно. Голос лунав далеко по замерзлому снiгу. На той знак всi конi згуртувалися в колесо, головами до середини.
- Дивись, - каже радiсно Пугач, - яка мудра твар. Побачиш, як вони гарно обороняються.
А гаркотiння вовче щораз зближалося. Тепер козаки, якi позлазили на вози, могли бачити чорну плахту на снiгу, яка швидко тяглась до табору. Спереду бiгла велика вовчиця, а те все гнало, начеб великий та широкий хвiст якоїсь потвори.
- Хлопцi! - гукав Петро. - Рушницi напоготовi! Як наблизяться на десять крокiв - пали!
Тiчка зближалася. Гукнули стрiли в цiлу купу. Тiчка розбiглася на всi сторони i стала атакувати зi всiх бокiв. Багато вовкiв осталось на бiлiм снiгу.
- Дивись на конi, - говорив Пугач до Петра, - то варто видiти.
Справдi варто було видiти. Кiлька вовкiв кинулось на коней. Вони страшенно заквичали, наче безрогi, а вiдтак стали бити копитами поза себе. Кiлька вовкiв вертiлось по землi в судорогах. А конi анi рушилися. Стояли в збитiй юрбi, один при однiм. Понизили голови i дивились помiж ноги поза себе.
- А що, не славнi, не козацькi конi? - гукав Пугач. - Не дадуться, їй-богу!
Тим часом козаки стрiляли густо, вже на близьку вiддаль.
- Хлопцi, шпурляйте на них головнi, то собi пiдуть до чорта.
Так воно i сталося. Набили вовкiв багато, а решта пiшла врозтiч. Стало стихати стрiляння. Тепер i собаки позiскакували з возiв i пустилися за вовками. Пугач їх прикликав до себе.
- От дурнi, було би вам капут, якби так вовки на вас обернулися.
З того всього тiльки було шкоди, що одного коня вовк шарпнув зубами, i добре скалiчив в удо. Його зараз перев'язали, засипавши рану порохом. Та вже до ранку нiхто не спав, а як лише стало на свiт заноситись, приказав Петро ладитись у дорогу.
- А що з вовками зробимо?
- А вже ж поздирається шкуру, тепер пiд рiздво кожух добрий, не пустить ', - каже Петро.
- Киньте їх до чорта, - каже Пугач. - То не на козацький кожух. Козаковi кожух овечий найкраще любиться. А з тим ми б цiлий день возилися.
Рушили в дальший похiд. Знову залунала по степу весела пiсня. Веремiя" була дуже гарна, погiдна, хоч мороз щораз бiльшав.
I так iшла дорога одноманiтно далi. З возами не можна було поспiшати, але нiколи не кучилось. На нiчлiгу було весело. Стрiнули кiлька лiсiв, - i не бракло палива. Пiд нiч розкладали великий вогонь, який огрiвав i людей, i коней.
Аж на послiднiм ночлiгу сталася велика пригода, яка всiх втiшила.
Вже було далеко по пiвночi, на землю насiла велика iмла, що не було нiчого видно. Усi засипляли мертвецьким сном. Гукнув стрiл сторожного козака, i всi посхапувались. Пiд табiр пiдходили якiсь
