Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
- Як вони вбили чоловiка, i до того духовну особу, то не конче вони такi добрi.
- Говори своє! То була кара божа на того диякона. Ледащо був, та ще й криво присягав, я того певний. Хлопцевi сталася iз того велика кривда, то я їм не ду-же-то дивуюся. Впрочiм, мусило то статися не злоумишленно, а так, в суперечцi, бо на дияковi знайдено лиш один знак вiд кулака, на виску. То була, зрештою, така нездара, що не багато йому було треба. Впрочiм, так бог зарядив, що вибрав собi їх на караючу десницю, кажу тобi, що диякон присяг ложно, я того певний. Коли ж їдемо? Шукай скоро того попа, що з нами поїде.
- Той пiп жонатий.
- То й лiпше. Знаєш, що нашi люде не люблять безженних, що за молодицями зиркають. Давай його зараз.
- Я мушу їхати, бо сотник мiй приятель i благодiтель моєї церкви. Щороку пришле щось i на церков, i для мене, худопахолика, але зараз то так не може бути.
О. Дем'ян нетерпеливився, але нiчого було робити.
Вибралися аж третього дня. Їхали на тих возах, що з козаками сотник прислав.
На однiм возi їхали оба благочиннi, на другiм молодий пiп з попадею.
Супроводжали їх козаки, то й безпечно було.
Петро не радий був з того, що не о. Дем'ян, лише хто iнший бачитиме його роботу i ревнiсть до церкви, але годi було переломити упiр сотника, котрий, як i всi запорожцi, не любив Наливайка за те, що козацтво зрадив i проти них воював.
Можна собi уявити, як зрадiв Петро, побачивши о. Дем'яна неждано. Вiн цiлував його по руках. О. Дем'ян поцiлував його в голову. Зате Марко не хотiв зразу показатися. Вiн почував себе винуватцем, i о. Дем'ян зараз того догадався.
- Скажи Марковi, я знаю, що вiн тут є, що як посвятимо церкву, то нехай прийде до мене висповiдатися.
А тепер Петро нагадав свою турботу, як тут сказати сотниковi, що приїхав о. Наливайко. Сотник готов пiдозрiвати його про який пiдступ, про непослух проти його волi.
"Нехай дiється воля божа, коли так бог запорядив, я тут нi при чiм…"
Сотник тiльки що вернувся до редути з поля. Вiн зрадiв, побачивши о. Юрка. В тiм молодiм догадувався попа до своєї парохiї, на о. Дем'яна дивився, як на незнайомого.
- Чого ж ти, пане сотнику, так недовiрчиво на мене дивишся? - каже о. Дем'ян.
- Зложилося так, що я якраз був у нашого спiльного приятеля, як приїхав твiй пiсланець, а що я знаю добре Петра i його побратима, то я з власної охоти приїхав сюди. Чи не радий такому гостевi?
- А хто ж ти, отче, будеш? Звiдкiля знаєш мого осавула Петра Конашевича?
- Давно його знаю, ще зi школи Острога.
- Коли ти, отче, Наливайко, а здається, що так воно й буде (о. Дем'ян притакнув головою) - то нiгде правди дiти, я тобi не радий, i краще, щоб ти був не переступав порога моєї редути. Iм'я Наливайка на Запорожжi серед низового лицарства зненавиджене, а Северин - то, либонь, твiй брат.
О. Дем'ян вiдразу догадався про що йде.
- Заспокойся, пане сотнику, а побачиш, що справа мого брата виясниться.
- Виясниться тодi, як його козаки, пiймавши, живого у землю закопають. У нас така кара, коли козак товариша вб'є, а вiн убив їх бiльш сотнi… А поки те, я не хочу, щоби якийсь Наливайко у мене священнодiйствував… Коли ця твоя штука, пане осавуле, то ми i з тобою порахуємось, - каже, дивлячись грiзно на Петра. - Ти хитрий з бiса, але я не позволю нiкому на носi собi грати!..
Петро стояв, не знаючи, на котру ступити, - вiн такого гнiву в сотника Чуба не видiв ще.
Тепер вмiшався о. Юрко:
- Iване! Брате мiй! Прийми мої запевнення, як твого приятеля, що пан осавул тут нi при чiм. Мiй друг отець Дем'ян приїхав до мене припадкове в духовнiм дiлi. Менi здається, що по давнiй дружбi ти менi повiриш, а щодо твоєї неохоти до отця Дем'яна, то розтолкуйте рiч, як на статечних людей пристало, а все виясниться.
- Не треба менi нiякого вияснення, бо саме дiло за себе говорить, - каже сотник.
- Поперед усього брат за брата не вiдповiдає…
- Навпаки, - обзивається о. Дем'ян, - я на той раз за мого брата Северина вiдповiдаю.
Сотник поглянув грiзно на о. Дем'яна i хапав уже за пiстоль. Положення ставалося грiзне. О. Дем'ян пiдвiв руки догори i каже:
- Можеш мене вбити, я в твоїй владi, але поперед послухай: я виправив Северина в похiд з князем, щоб рятувати Косинського вiд неминучої смертi, бо я знав, що дiло Косинського впаде. Я знав, що Косинський не буде себе щадити, буде мiж першими, i коли не поляже лицарською смертю, то попаде в руки князевi. Я знав, який був князь лютий на Косинського, i знав, що як пiймає його, то вiдрубати голову прикаже. А Северин мав до того не допустити, i так воно й сталося. Северин його випросив. Косинського пустив князь на волю, те, пане сотнику, сам здоров знаєш. Я тебе впевняю i моїм словом ручаю, а й побожитися можу на Євангелiї, що так було. А що Косинський, попiкшися раз, згорiв у тiм самiм огнi, то нi я, нi Северин тому не винен, лише його необережнiсть i нерозважливiсть. Косинського ти мусив знати добре…
Сотник Чуб слухав уважно i м'як, як вiск. Гнiв його минався.
- Коли ти, отче, правду говориш, то дай тобi боже здоровля, що ти менi дiло пояснив. Велика шкода, що нiхто того на Запорожжi не знає. А може, й знає, а нумо зараз розвiдаємо. Закличте сюди тих двох козакiв, що з Косинським були.
Та цi два нiчого не знали, чи пiд П'яткою був Наливайко, бо лише так у вiйську Косинського говорилося. Вони бачили, що з княжим вiйськом були якiсь козаки, та Наливайка, а вони його знають, не бачили.
Хоч вони слiв о. Дем'яна не могли потвердити, але й не перечили тому, а добрячий сотник повiрив. I зараз вигладилося його лице, а вiн каже:
- Ну вибачайте за прикре слово, i будьте гостями, у хату просимо…
Попа з попадею вiдвели зараз у попiвство на село, а обидва протопопи зажили в сотниковiй хатi в редутi. З цього усього Петро найбiльше був радий.
Посвячення церкви
