Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

— Своєї протестантської слави він позбувся, коли взяв собі нову коханку. — Морней хотів заперечити, та вона відмахнулась. — Королеви знають і такі речі. Хто ж тепер буде кувати змови проти його католицької слави? До змов завжди причетні коханки. — Вона сиділа прямо, стискаючи пальцями кулі на кінцях брилець, і очі в неї стали схожі па пташині — сіро-блакитні, наче без повік. Схопилася, швидко ступила кілька кроків; через плече спитала, аж крикнула: — Ви його бачили?

Морней заціпенів, побачивши перед собою фурію.

— Я знаю його! — крикнула uoua. — Вже почала його розгадувати. Тоді ми насилу витягли його з під Руана, а краще було зоставити його там, — я ж наче й тоді вже мала досвід.

Рвучко ступаючи цибатими ногами, вона підійшла до Морнея й нахилилась над ним.

— Отой сувій паперу, га? Ви зрозуміли справжній сенс усієї церемонії? Він попереду всіх, а я — тільки напоказ? Тоді затямте, яка на вигляд небезпека. Ваш король це називає смертельним стрибком. Але я не хочу стрибати… — її крик перейшов у жалібний лемент. — Вашому королю доведеться стинати голови тим, кого він найбільше любив. Скажіть йому це! Нe забудьте остерегти його, щоб він випереджав усіх змовників. Він муситиме розгадувати їх, перше ніж вони самі втямлять, куди їх заведе їхній шлях.

Ця жінка вже плакала щиро, вопа впала ницьма на скриню, на оксамитові подушки: нещасна фурія страждала простодушно й не соромлячись. «Мені не слід дивитися, — подумав Морней, але й не ворухнувся. — Це ж королева!» Його пронизував дрож — важко сказати, чи з відрази, чи від шаноби. Під личиною старості й упокорення вона все ж таїла пристрасті — хай там уже які. «Не за віру вона так уболіває, а за владу й за своє королівство», — подумав праведник, відганяючи ще гірші підозри. І все ж у його уяві постав чорний ешафот, і він побачив, хто сходить на нього.

Він чекав, відвернувшись. А коли нарешті оглянувся, Єлизавета вже сиділа за столом із книжками. Одну з них вона розгорнула й читала, ворушачи губами. А помітивши його погляд, звернулася до нього:

— Ви задумались, пане посол. А я тим часом читала латиною, не французькою, бо цю мову, як вам відомо, я знаю не дуже добре. Ви, напевне, думали про тяжкі часи, що настануть для вас. Можливо, й справді настануть… Знову вигнання — у ваші літа, коли людині вже треба спокою. Але я до вас прихильна, як і давніше, і надам вам притулок.

З цими словами вона відпустила Морнея, і той повернувся до свого готелю над Темзою. Йому зараз не хотілось їхати ні до кого — ні до постійного посла, ні тим більше до лорда Барлі. Його кімната наслідувала палацову розкіш — без права на те й без сенсу, і нещасливець добачив у тому алегорію його власного становища. «Віднині ми — просто мальована гробниця. Якби я хоч мав мужність, потрібну для мого нового становища. До королеви я прийшов іще як жива людина; і їй довелось мені сказати, що мене викинуто між мерців». Він згадував: «Кілька разів я владнував дипломатичні справи, запевняючи, що мій король перемінить віру; але сам я вважав, що це неправда. А тепер це стало правдою, і одурений — я сам». Згорблено стояв він біля вікпа, під яким, виблискуючи, текла річка. Були ж колись літні дні, і на Темзі вода, повітря й берег мерехтіли світлими вологими барвами. Від цього всі обертались у щасливих дітей, навіть вигнанець. Були ж тут колись літні дні…

Морней був не така людина, щоб поринати в розчулення надовго, і в розпач він не вдався. Наступний тиждень він просидів у своїй кімнаті,— сказавши, що нездужає; але насправді він писав учений, бездоганно обгрунтований трактат про необхідність галліканської державної церкви. Якби він міг негайно, в цій-таки кімнаті, скликати собор пасторів та прелатів, з участю короля, то напевне переконав би їх. Та роботу зроблено, а кімната, як була, пустельна й порожня… Морней розпалив камін і вкинув усе написане у вогонь. А тоді відвідав посла Бо-вуара, нічого не прикрашуючи розповів про свою невдачу в королеви, але й запевнив: коли наполягати, вона ще може поступитися — вій її давно знає. Нехай Бовуар виклопоче йому ще одну аудієнцію: Морней уже почував у собі силу домагатись від королеви, щоб вона висловила королю свій протест проти його зречення. Вона остереже його від хибного кроку, наголошував Морней. Бонуар погодився, хоча не хотів такого втручання англійської королеви, а Морнея вважав скоріш за богослова, ніж за вправного дипломата, хоча той і вдавав, ніби йому йдеться про справи земні. А втім, Єлизавета відповіла, що не має тепер часу, але вона сподівається незабаром знов побачити пана дю Плессі-Мориея, і її адмірал надасть йому для повернення до Франції судно з королівського флоту.

Перше ніж те судно було готове, Морней іще попрощався зі своїм єдиним у Англії другом. Цього разу перший лорд-скарбничий не змусив його проходити через канцелярію з писарями, а відчинив йому потайні дверцята. Морней, нахилившись, пройшов до оздобленого чорним деревом кабінету. На столі стояла пляшка кларету — улюбленого вина короля Франції — і два келихи.

— Випиймо за його щастя й удачу, — сказав лорд Барлі, і вони стоячи випили.

Тоді сіли й помовчали.

— Тепер ви знаєте все, — нарешті мовив достойний лорд і скривився, ніби вино раптом здалось йому кислим. — Ваш король, як і перше, має союзницю проти Іспанії.

І проти нашої віри, подумали обидва. І проти справедливості. Такий наш світ, подумали вони. Жодному державцю не уникнути хиб і спокути. Морней говорив дуже повільно, бо намагався й почуттям вивірити свої слова:

— Наш король, наважуючись на свій смертельний стрибок, виявляє велику самопожертву — ми на таку не здатні. І де знайти мені слова, щоб гідно вславити мудрість вашої великої королеви! Її величність просто-таки чудесним чином просвітила мене щодо того, що таке правда і кривда.

— Чудесним чином, — повторив за ним Барлі. В нього заблищали очі, і він підніс вказівного пальця, ніби в його пам'яті зринали давні явлення про чудеса. — Розумію, — сказав він просто, як завжди. — Ваша спроба була марна. Пробачте мені, друже, що я не сказав вам про це наперед. Я знав королевину мудрість, знав і те, що з мудрістю важче боротись, ніж із пристрастями, а пристрасті свої вона вже поборола.

Морней не відповів, він змовчав про те, як Єлизавета оголила перед ним душу, і волів би зовсім