Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

церемоніальна, як усе, що діялось того дня. Королева стоячи вислухала урочисте привітання короля Франції, спочатку латиною, а потім англійською виголошене його надзвичайним послом. Щоб відповісти, вона сіла, піднявшись по чотирьох сходинках до крісла на підвищенні, але вже не такою легкою ходою, як іще недавно. Ні, вона йшла повільно — може, зумисне; Морней уже почав недовіряти їй. Переміни були занадто видимі, занадто різкі; а крім того, її умисна обважнілість дала одному з кавалерів привід подати їй руку; то був граф Ессекс. Єлизавета навіть не ковзнула по ньому поглядом, рука її ледве доторкнулась до його руки — і раптом до неї повернулась велична постава. Королева сидить на підвищенні, затягнена у вузький і тугий корсаж, убрана в темно-сірий шовк, а не в яскраві барви, що їх вона полюбляла так довго, незважаючи на літа. Її фаворитові щонайбільше двадцять шість років, хоч по гладенькому обличчю важко визначити точніше; тримається він по-хлоп'ячому безтурботно, трохи недбало, хоча й вишукано. А чого це одна з його струнких ніг зависла в повітрі? Він допомагав літній жінці піднятись по сходинках, та так і застиг у тому русі. Нехай усі бачать — тут ще є глядачі й із чужих країв, то нехай розносять звістку, що він важить при дворі більше, ніж ладна показати королева. Він міг би бути її паном, вона тільки тим і врятувалась від його чарів, що швидко постаріла. Це він показує самим своїм виглядом. Уся його запобігливість удавана, і навіть безперечна принадність штучно підкреслена. Цей красунчик напевне розпережеться, коли його покровителька не стерегтиметься. Струнка нога недовго лишатиметься отак у повітрі; королево, пильнуй кожного кроку цього непевного молодика, щоб заради пустого норову не обернувся він для тебе з забавки на пострах і кару.

Фаворит анітрохи не сподобався надзвичайному послові, і його дужо потішило те, що сталося далі. Ессекс зухвало випхався наперед. Адмірал, гофмаршал, усі учасники церемонії поставали півколом позаду королевиного крісла, а Ессекс поводився так, ніби всі вони підлягають насамперед йому, а королеву він тільки виставив напоказ. Він кивнув своєму дядькові Лейтонові, той підштовхнув ще одного придворного, і, нарешті, третій виступив із сувоєм списаного паперу— неохоче, як було добре видно: всі були шоковані. Ессекс, не зважаючи на те, клацнув пальцями, щоб тронну промову швидше подавали йому — він сам передасть її королеві. І справді, коли він подавав її величності розгорнутий аркуш — водночас недбало й запобігливо, — здавалося, що така честь не належатиме більше нікому. Та в ту ж мить її величність різким рухом відштовхнула папір, і він упав додолу. А королева вже говорила. Фаворит, що зостався без діла, спочатку дурнувато кліпав очима, тоді помалу насупився. Що діялося з ним далі, невідомо, бо він тихенько позадкував і сховався за спиною в дядька.

Голос її величності був ясний і владний, як завжди, його було чути аж за колонами та завісами, і дами порозтуляли роти, бо таку силу можна і вдихати. Єлизавета назвала короля Франції єдиним державцем християнського світу, що підносить меча проти Іспанії; тоді підвелась і зачекала, поки стихне схвальний гомін придворних. А потім ласкавими словами відпустила обох послів. Кланяючись їй, ті побачили, що сувій списаного паперу лежить там, де впав. Вони задки рушили до дверей, не зводячи очей з королевиного обличчя; і Морней, що пильно стежив за всім, помітив, як Єлизавета, спускаючись по сходинках убік, наступила на сувій.

Королева змусила посла чекати всього п'ять днів, а потім конфіденційно викликала його до себе. Морней прийшов пішки й застав Єлизавету на самоті, за робочим столом із книжками. В палаці він не зустрів нікого. Цю обставину дипломат використав: він висловив захват щасливим становищем держави, яка не є військовим табором і не ставить коло дверей по двоє вартових, а знаходить опору в справедливих законах. Єлизавета, що ласкаво привітала Морнея, після перших його слів схилила голову так, щоб, дивлячись на нього знизу вгору, ніби питати безмовно, що він думає насправді. Про свою безпеку вона дбала, дарма що вартові не стовбичили в кожного на дорозі, і він, звичайно, знав це. Він тільки хотів таким способом перейти до своєї теми: що його владар, король Франції, започинає добу миру в країні — такого ж, як той, що його завдячує Англія своїй великій королеві. Цим і пояснюються деякі повороти й вагання в поведінці його владаря, які за інших умов могли б декого здивувати. Цими словами він мав намір перевести мову на чутки про переміну віри. Королева й не слухала їх.

— Я часто мала підстави нарікати на короля Франції,— вимовила вона чітко, давно виробленим і випробуваним у виступах перед людьми голосом. А потім додала несподівано: — Він міг би взяти Руан збройною силою, для того я йому й посилала її.

Морней пригадав: ще два роки тому вона здавалася стражденною душею без тіла, бо її Ессекса ніяк не можна було відкликати з-під Руана! А нині перед ним сидить жінка, що впокорилась. Бракує тільки чепчика, і видно сиві пасма, а між ними руді, не начесані старанно зверху, а прикриті, ніби золото, що його ховають.

— А Париж він міг примусити до здачі голодом, — додала вона, але вже не так рішуче, як говорила про Руан. Морней зразу пустився в пояснення, які наготував заздалегідь: король повинен щадити життя своїх підданих, хоч би вони й бунтували проти нього. Бо й він, і вони мають, згідно з волею божою, жити одним життям.

Вона ще раз придивилась до нього, наскільки він щирий. А потім зауважила просто:

— Я схвалюю вашого короля.

Посол уклонився на знак подяки. «А як же переміна віри?» — подумав він. А Єлизавета вже приязнішим тоном пояснила, що саме вона схвалює:

— Ваш король — справжній державець. Він воліє викупляти свої міста, а не руйнувати їх гарматами. Для цього він користається гендлярами — такими, як отой Роні.

— То вірний слуга, — якнайрішучіше заперечив Морней.

Єлизавета кивнула головою.

— Так, він іще з давніх друзів. А королі шукають нових. Старих вони відкидають… — Помах руки: — Коли ті відслужать своє.

Морнеєві захотілося спитати, чи новим друзям дозволено бути негідниками й зрадниками. Але він мовчав і слухав далі.

— Можливо, він обійшовся б і без переміни віри. — Ось, нарешті, ці двоє слів вимовлено. В посла стрепенулося серце. Єлизавета, з розтуленими губами, ніби прислухалась до чогось далекого. — Але тільки ціною великої крові,— докінчила вона півголосом, здвигнувши плечима. — І мирна доба настала б не скоро.