Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

Ліза тоді почала малювати олійними фарбами. Після звичної акварелі ці картини виходили доволі важкими і за кольорами, і за виконанням – вона оволоділа дивною технікою малювання – наносила фарбу на полотно не пензлями, а сталевою лопаточкою, мастихіном. І Оля нерідко завмирала за її спиною, зачарована процесом. А запах, цей запах олійних фарб!.. Недурно Яся миттю визначила його від Льовушки тоді в ліфті!

І от у той темно-сірий період після невдалої операції Ліза, виплакавшись, знову малювала. Але найважчою задачею була реалізація. Одного разу, зробивши фотокаталог своїх робіт і взявши одну як зразок, Ліза вирушила до симпатичного ресторанчику на Подолі, щоб поговорити з господарем чи хоча б з адміністратором. Якось зазирнувши туди з цікавості, вона вловила дух закладу і підсвідомо малювала останні роботи, вже уявляючи їх у тому інтер’єрі. Вона взагалі дуже щиро любила рідне місто і залюбки безкоштовно малювала би щось, чим можна було б його прикрашати, але на той час питання грошей стояло для маленької жіночої родини доволі гостро – сподіватися не було на кого.

Адміністратор поставився до пропозиції доволі стримано. Та й можна зрозуміти – певне, вже не вперше до нього зверталися з такими ідеями. Але раптом у приміщення енергійно ввійшов, розстібаючи пальто, високий сивий мужчина, розпашілий від ходи морозною вулицею. Він кивнув дебелому охоронцеві на дверях, зустрівся поглядом із Лізою, стишив ходу біля неї і, побачивши в руках картину, несподівано відрекомендувався. Це був власник ресторану, з яким вона могла розминутися буквально на одну хвилину. Але щось таки керує траєкторіями людських доль.

Так і почалося їхнє знайомство. Ліза й досі не впевнена, чи йому дійсно потрібна була та картина. Але… Вона погодилася повечеряти в окремому кабінеті й поговорити «про тенденції сучасного дизайну інтер’єрів у нас та за кордоном». Лізі було, що розповісти, хоча київський ресторан і бачені нею нічні клуби – це таки трохи різне. Святослав Петрович, зацікавившись подальшим спілкуванням, дав свою візитівку, записав Лізин телефон і на місці щедро заплатив за картину.

Дещо здивована, збентежена, але щаслива таким заробітком, Ліза повернулася додому і розповіла все Олі.

– Ну, купив – то й добре! Може, ще купить. Має гроші – хай купує хоч усі та ще й нові замовляє! – підбадьорила її Оля. – Чи нам вони зайві?

А за тиждень Святослав Петрович зателефонував і домовився про наступну зустріч-консультацію, просив знову взяти альбом та якусь картину на вибір, але щоб пасувала до їхнього інтер’єру.

Раз на тиждень вони зустрічалися в різних затишних місцях, вечеряли, розмовляли, він дивився на Лізу з погано прихованою цікавістю, симпатією, захопленням, які довго ніяк не проявлялися ні словами, ні діями. На кінець вечора він забирав картину, чесно і щедро платив за неї, підвозив Лізу додому, цілував руку і прощався.

Так вони з Олею та Ясею тоді пережили зиму. Дванадцять картин було продано таким чином Святославу за три місяці. І звісно, хто ж із них був залізним? Після сьомої картини сталося те, що зазвичай трапляється між чоловіком і жінкою, які нестерпно подобаються одне одному, навіть намагаючись попервах якось із цим боротися, бо ж обставини та статус когось із них не дає йому права вільно віддатися цьому «Хочу!»

Ліза не будувала піщаних замків, не плекала надій, що такий мужчина вмить покине своє колишнє життя, дружину та двох дітей-студентів, не набагато молодших за неї, що він змінить усе заради неї… Але не вона ж те все затіяла. А він закохався, як хлопчисько, і був таким щирим, уважним, турботливим й люблячим, і таким інколи сердитим на себе й на складність життя, що, бува, здавався їй не вдвічі старшим, а навіть молодшим безпорадним хлопчиськом, якому й уроки треба вчити, і душа його рветься грати у футбол…

Їм було добре разом. А картинна галерея ресторану все росла, щотижня збільшуючись на один експонат.

Ліза інколи заходила туди подивитися на своїх «діточок» навіть за відсутності господаря – чи добре влаштовані, чи гармонійно розташовані… Вона навіть подружилася з суворим із вигляду дебелим охоронцем Максом. І всі дивувалися, коли бачили, що він розповідає Лізі якісь історії. А вже коли та зайшла з Ясею, цей ніжний громила не спускав дитини з рук, носив по всьому приміщенню, даючи помацати все, що тільки там було цікавого – від дерев’яних різьблених крісел, до помпонів на шторах. Яся була щаслива, а Ліза неймовірно вдячна Максові за розуміння та підтримку.

– Ти, Лізо, той, раптом потрібна якась допомога, кажи, ти не той… Може, щось по господарству полагодити чи когось шугонути, щоб не докучав, я той… я запросто, – бубонів він.

Навіть Святослав Петрович жартома поза очі ревнував її до Макса – він-бо ж молодший та який міцний мужчина!

Але вся ця дивна історія раптом скінчилася, враз накривши чорним покривалом усі спогади про рік тих дивних стосунків, рік гіркувато-солодкого краденого щастя…

Поїхавши відпочивати з дружиною та дітьми в одну з екзотичних країн, Святослав пережив там серцевий напад, інфаркт або щось подібне, Ліза точно не знала, та й яке вже це мало значення, якщо в результаті його привезли звідти літаком у цинковій труні.

Ліза і раніше була не в основному складі його команди, а тепер узагалі опинилася поза грою. Бо його гра зупинилась назавжди. Чи любила вона його, чи лише відгукнулася спраглими душею та тілом на його почуття, якого вистачало на обох, Ліза собі так і не відповіла.

Оля зітхнула, запалила цигарку, кілька разів затягнулася, потім викинула її у сміттєпровід і набрала номер.

– Альо! Це я. Вибач, що пізно. Нам дійсно страшенно потрібні гроші. Для Ясі. Ми неодмінно віддамо.

Андріївський узвіз із давніх часів пов’язував верхнє княже місто з ремісничим Подолом, проходячи між Замковою та Андріївською горами. Спочатку він був пішохідним, проїжджали ним хіба що вершники. Потім, на