Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

Він здивовано помітив, що двері були відчинені. Сторожко піднявшись далі, хлопець увійшов у темний коридор і почув стогін та схлипування.

– Хто тут?!

Ніхто не відповів, а за мить почулися ридання. Брас увімкнув світло в коридорі. Крізь ледь причинені двері світло ввійшло в кімнату та впало на його ліжко, де, забившись обличчям у подушку, ридала Оля. Браса наче окропом опекло. Він повільно наблизився і завмер. У його скромному помешканні, в цій кімнаті на десять квадратних метрів із ліжком, комодом, маленьким столиком на коліщатках та стільцем, наче ураган пронісся. Стілець валявся в кутку, ліжко було криво відтягнене від стіни, зі столика злетів долі й розбився посуд, і навіть горизонтальні смужки жалюзі були деформовані, наче хтось шалений рвав їх руками.

В його уяві постала страшна картина, яку б він міг застати, якби не базікав з тим дивним дівчиськом, якби не зазіхав на ті коштовності в крамниці, якби… Чи міг би він щось змінити, прийшовши раніше? Чи й зовсім не треба було йти, адже щось недобре тенькнуло в голосі хазяйського гостя, коли посилав його в ресторан аж на площу, а надто, коли велів Олі допомогти накрити стіл. Якби ж то знати!..

Брас торкнувся плеча дівчини, вона раптом замовкла, схлипнула, глибоко вдихнула і повернула до нього обличчя. Шморгнула носом, глянула на закривавлену подушку, на тарарам у кімнаті, на хлопця, що стояв розгублений біля свого ліжка.

– Я уб’ю його! – тихо, але злісно прогарчав Брас.

Оля нічого не відповіла, вона знову тицьнулася обличчям у подушку і завмерла. Брас присів на підлогу і поклав руку дівчині на плече. Він уткнувся лобом у матрас і теж плакав, плакав від злості, від безсилля, від почуття провини, а ще від почуття, яке можна було б назвати коханням, та ще було для того слова зарано. Плакав гіркими та чистими сльозами від неймовірної жалості до цієї простої дівчинки, яка вже стільки всього натерпілася… Раптом він почув її шепіт:

– Не треба його вбивати. Допоможи мені втекти. Я хочу додому. Хелп мі! Ай вонт хоум…

Льовушка зателефонував Олі на мобільний та розповів, що його друга випустили з міліції, і вони обоє безмежно вдячні Лізі, та й самій Олі, що ті не залишилися байдужими, за розуміння і тому подібне, бо ситуація, дійсно, була дурна, мало кому можна й пояснити, але чомусь Оля викликала в нього таку довіру… Льовушка розхвилювався і був багатослівним. Оля слухала його і посміхалася – дивний цей Лев!

Дівчина зітхнула. «Ліза теж молодець – таки дотримала слова – виручила того чувака, хоч і нахабний, – думала вона. – Треба ж – поліз до неї цілуватися, лишень побачив! І не такі ще ходили колами! Хоча, власне, виручила з почуття справедливості. Бо ж сама його і підставила».

Почуття справедливості… Якби Оля могла не гальмувати його в собі, вона б, щойно дізнавшись про таке несподіване у великому місті сусідство, чатувала б на того Сержа і, може, убила б його десь, як собаку, по-темному, в безлюдному місці… Дівчина здригнулася – Льовушка про щось питав її, а вона знову пірнула в своє.

– Віддячити? Не знаю, та не треба нам нічого. У нас і без вас клопоту повно. Ми переїжджаємо.

– Як?! Куди переїжджаєте?! – остовпів Льовушка, стривожившись, що ця дивна дівчина може раптом зникнути з його життя.

– То довга історія. Ясі треба робити операцію на очі. Це вже друга. Перша була невдалою.

– Господи, бідна дитина! – вражено промовив Льовушка. – То куди ж ви їдете?

– В Одесу.

Льовушка геть розгубився, вже забувши дякувати за визволення товариша. За останні три дні Оля з її невеличкою «родиною», про яку він так мало знав, чомусь стали йому близькими, важливими, хоч і не завжди зрозумілими. Щось у них було дивне, але справжнє, вони, наче з якогось іншого виміру, мали власне життя та власні цілі, певне, боролися без чоловічої підтримки, не маялися дурощами через брак у тому житті адреналіну, не шукали собі пригод і, ймовірно, не розсусолювали за пляшкою пива про втрачене відчуття «чистої радості»…

– Олю… Олю, то, може, я був би вам чим корисний? Може, треба чимось допомогти? Як же… в Одесу?… А коли?

– Дякую. Не знаю, чим можеш допомогти. Ми звикли справлятися самі. Ось пакую речі.

– То що, вже так скоро?!

– Так. У клініці вже про все домовилися, але…

– Що «але», Олю?!

– Усе залежить від грошей. Ось Ліза скоро повернеться, у неї мали купити партію картин для оформлення ресторану.

– Картин? – здивувався Льовушка і посміхнувся. – То вона художниця?!

– Художниця чи ні, але малює класно. Я так не вмію, – зітхнула Оля, – власне, ми з того й живемо.

– А, то тепер зрозуміло, чому Яся казала, що я пахну фарбами, як мама! – засміявся Льовушка.

– Так, вона дуже чутлива до запахів. І до звуків… – Оля зітхнула.

– Бідна дитина. Хоч би операція допомогла. А скільки треба грошей? Може, ми б якось допомогли?

– Багато. Не треба. Ми впораємось. Ось Ліза повернеться…

Льовушка кілька разів телефонував Ігорю розповісти про свій дзвінок, про те, що Ясю везтимуть до Одеси на операцію, що, може, треба б таки їм допомогти грошима, але один раз Ігор відповів, що зайнятий, удруге просто «скинув» дзвінок, а ввечері вимкнув телефон. Льовушка не надто переймався з приводу останнього – то був вірний знак, що Ігор подався в блуд. Він мав таку звичку – вимикати телефон, щоб ніщо не відволікало.

«Мабуть, до тієї Христини поїхав… Ну, ця вже як учепиться, свого не випустить, – подумав Льовушка і зітхнув. – А може, воно й нормально, корисно для зняття стресу після пережитого…»

Він єдиний раз бачив цю недавню