Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

Оля вже вклала Ясю та лягла сама почитати на ніч книжку. Вона любила жіночі романи – невеличкі книжечки у м’яких палітурках. Зазвичай то були прості чи вдало закручені історії про чергову Попелюшку, якій усе ж таки всміхнулася доля. У глибині душі вона твердо знала, що в її житті також усе рано чи пізно буде добре. Бо вже гірше, ніж було, просто не може бути. І тому вона вже три роки прямувала життям пліч-о-пліч із Лізою, допомагала їй та приймала її підтримку, дбала про Ясю як про рідну, готова подерти на клапті кожного, хто завдасть їй лиха. Не маючи великої упевненості в завтрашньому дні, Оля все ж таки знала – гірше вже не буде. Рано чи пізно, все буде гаразд. Та й жіночі романи говорили про те саме. А якщо про це написано та ще й надруковано – хіба ж це може бути брехнею?

Те, що вони пережили разом, зробило Олю та Лізу не просто подругами чи сестрами. Мабуть, і слова такого ще не вигадано, щоб визначити рівень сплетіння їхніх доль і взаємної довіри. Це було, як казали в мультику про Мауглі: «Ми з тобою однієї крові!»

Коли Ліза в Бориспільському пологовому будинку передчасно народила Ясю, Оля дійсно розгубилася, і всі її подальші дії були чітко керовані незламною подругою, на яку тепер лягла відповідальність і за Олю, і за своє малесеньке (два з половиною кіло!) немовля. Першу добу Оля не виходила з лікарні, з острахом чекаючи розвитку подій.

Потім Ліза, зрозумівши з натяків лікарів, що дитині потрібні «особливі дослідження» та й більш «круте» обладнання для виходжування, платила комусь гроші, домовлялася про перевезення дитини до Києва, там Оля терміново винаймала дешеву однокімнатну квартиру, де лише ночувала, проводячи дні в лікарні, чи Ліза прибігала туди помитися… Так минули перші місяці на Батьківщині. А потім, на щастя, Яся, по-жіночому чіпляючись за життя, почала «вилюднювати», набирати вагу та наздоганяти у розвитку вчасно народжених діточок.

На літо вони знайшли під Києвом притулок у сільській хаті – і дешевше, й екологічно краще для дитини, та й не вляглися ще страхи, чи не шукатиме чоловік Лізу, а заразом і Олю…

Оля почувалася в селі, мов риба у воді – виявилось, вона вміє в сільському житті все – і сапати город бабі Вірі, у якої жили, і чистити клітки кролям, і навіть вибрати «правильну» козу на молоко. Ліза сміялася до сліз, коли Оля цілком серйозно розповідала, як тестувала всіх місцевих кіз – терла їм пальцями шерсть поміж ріжками і нюхала руку: мовляв, якщо не смердить – молоко буде теж без зайвих запахів. Але баба Віра потім підтвердила те саме – бо ж кози труться головами об дерева не просто так, щоб почухатись, вони мають на лобі спеціальні залози і мітять запахом територію!

Ліза, наїжджаючи в Київ, знову накупила всього необхідного для малювання. Поки що вона не вигадала іншого способу прогодуватися з невеличкою родиною, як малювати своїх неймовірних жінок, вкладаючи туди енергію власної душі, і пропонувати кудись для інтер’єрів. Запам’ятала слова Сержа про їхню ліквідність, а він до запаху грошей був не дурний, хоч і рідкісна сволота.

Перші її картини купив для себе та на подарунок друзям її колишній шеф, а може, допоміг із жалості, бо взяти на роботу Лізу вже не міг, такі часи – і своїх скорочував. Та вона й не просилася, не могла сидіти весь день, коли вдома така ще маленька Яся.

Але потім шеф прорекламував її роботи знайомому, який саме збирався відкрити кав’ярню, і той замовив аж дванадцять картин, узявши їхнє оформлення на себе. Ліза розуміла, то лише випадок, а не стабільний заробіток, але тішилася, що може заробляти хоч так, бо ж із тими лікарнями закордонні фінанси підтанули, а перетворювати на гроші прощальний дарунок Браса Ліза поки що Олі забороняла.

Життя починало налагоджуватися, але… Але поволі стало зрозумілим, що дитина реагує на навколишній світ трохи не так, як усі інші, а зрештою лікарі поставили невтішний діагноз. Відтоді їхнє існування повністю зосередилося на новому ривку за виживання та за спасіння Ясиного зору.

І ось через три роки, коли єдина клініка, що могла зробити цю другу вирішальну операцію, вже готова була їх прийняти «в роботу», ножем до горла стало питання грошей. І не лише на саму операцію та післяопераційну підтримку, а й на переїзд до Одеси, на винаймання там квартири (та ще й у сезон!), на харчування врешті-решт…

На порозі кухні з’явилася Оля.

– Що? – спитала вона тихо.

Ліза відірвала голову від рук і довго мовчки дивилась на Олю своїми прекрасними мокрими від сліз брунатними очима.

– Відмовили, віддали все назад, у них «змінилася концепція»… Тепер там буде стиль «гайтек» та всяке блискуче залізяччя…

Оля зітхнула. Звісно, рано чи пізно Ліза десь доволі вигідно продасть свої чудові картини, але ж грошей треба тепер і терміново…

– Знаєш, я навіть поїхала до матері. У нашу квартиру.

– Ого! – здивувалася Оля, згадавши, як вітчим відповів на її телефонний дзвінок після повернення з закордону. – І що там?

– Вони вже понад два роки там не живуть, виїхали.

– Куди?

– Ніхто не знає.

Оля зітхнула, ще раз прийнявши як належне думку про те, що знову викручуватись доведеться самим. Та їм і не вперше. Якби ж не ті Ясині очі…

Вона вийшла з кухні, у спальні поправила на дитині ковдру, взяла мобільний, цигарки, запальничку, накинула на піжаму халат і вийшла з квартири на сходи.

Їй пригадалися важкі часи, коли на першу операцію так само пішло чимало коштів, а результату вона не дала. Сильну, таку сильну Лізу охопив відчай, але треба було жити і не втрачати