Трохи пітьми - Любомир Андрійович Дереш

Лорна мовчала.

У квартирі ще більше потемніло, стало майже так сутінково, як буває, коли от-от знепритомнієш.

Знову щось шаркнуло в кімнаті за стіною і скрипнула підлога.

– Це миші в тебе… – почала я з полегшенням, аж коли знову рипнуло, на цей раз твердо. Як від поступу важкого чоловіка. У мене заворушилося волосся. Лорна вхопила мене за руку і стиснула так сильно, що я ледь не закричала. її губи напружились, вона незмигно дивилася на дверний отвір.

– Дай звук в магнітофоні, – процідила вона крізь зціплені зуби.

Але мене мов паралізувало. Магнітофон стояв за метр від мене, та я боялася потягнути руку до нього, боялася відірватися від Лорни. Тут я побачила у віконній шибі віддзеркалення порожніх коридорних дверей, і це налякало мене більше, ніж аби я там вгледіла чиюсь постать. Я пискнула й притиснулась до Лорни.

– Сука, блядь, Жанка, включи звук в магнітофоні, дура йобана, блядь…

Цього разу я без роздумів ввімкнула звук на повну котушку – і дурнуваті електронні чвакання японського хіп-хопу ввірвалися у згусле повітря кухні.

– Ходять тут всякі, блядь, – поцідила Лорна, все ще дивлячись на двері в коридор. – Потім труси пропадають.

Дурна фраза насмішила мене, і я коротко реготнула. Страх не минув, але смішно стало теж. Кіт змінив позу, сів стовпчиком і обгорнув себе хвостом. За якийсь час він ліниво потягнувся лапами і пішов понюхати – чи щось нового, бу-ва, не з'явилося у його мисочці? Лорна підхопила кота на руки, стала тулити його до себе, цілувати йому морду, примовляючи щось пестливе. Кіт терпляче, хоч і з помітним презирством, приймав поцілунки, поки врешті не вирішив, що з нього досить, і не втік прямо з рук десь у темряву коридору. Особисто я переступити поріг кухні все ще не зважувалась.

– Що то було… кгм… можеш сказати? – видавила я з себе хрипко.

– То було… кгм… йобане чмо, – відповіла вона, копіюючи мою хрипоту, і ми розреготалися. – Будеш кетамін? В мене є.

– Може, не треба нині? – несміливо попросилася я.

– Як хочеш, – відповіла Лорна збайдужілим тоном, наче я вмить стала для неї безінтересною.

Її синьо-зелене обличчя наштовхнуло мене на висновок, що з часу, як її маму поклали в лікарню, Лорна собі в кетаміні не відмовляла. Того вечора вона більше про кетамін не згадувала і, слава Богу, без мене колотися не збиралась.

– Не колися більше, – сказала я їй того вечора. – Тобі це не потрібно.

– Це не твоя справа, – відрубала вона. – Розкажи мені про Йостека. Тобі подобалося з ним трахатись? Як ви з ним це робили?

Мені здавалося несправедливим, що я повинна вивертати душу, а Лорна нічим не ділиться. Я знову спробувала повернути нас до якогось паритету.

– Я розкажу. Але ти мені теж мусиш щось розказати.

На що Лорна відповіла:

– Ти торгуєшся. Ти хочеш бути щирою в обмін на щось. Ти корислива брехуха, Жанка. Коли прийде момент, я буду щирою, як ніхто на цій планеті, обіцяю тобі. Від моєї правдивості роздеруться небеса.

– Я, може, теж буду щирою, коли прийде момент, а не коли хтось буде просити.

– От зараз ти вже лукавиш. Ти не будеш щирою.

– Звідки ти знаєш? – мене її впевненість напрягла.

– Бо ти не вмієш бути щирою. Тобі треба вчитися біля мене. Я вмію. І коли прийде момент, спонтанний момент, я буду щирою. А ти в цей момент будеш із пальцем в жопі. Ясно?

– По-моєму, ти хитруєш, – сказала я, бо справді, ця її позиція мені здавалась непрозорою.

– По-моему, це ти хитруєш, – відрубала вона. – Я свята, Я твоє дзеркало. Розумієш? Я бачила Бога й ангелів. Тепер я чиста. В мені ти бачиш свої недоліки, не мої. Ти зажата. Ти обманщиця і хамелеон. Я витягну всі твої недоліки на поверхню. Ти побачиш, що ти в гріху. Коли ти переконаєшся, що погрузла в гріху й фальші, то зможеш змінитися. Зможеш бути, як я – відьмою. Святою. Ким завгодно.

Я почула себе несправедливо ображеною.

– Ні, Лорна. По-моєму, ти граєш на почуттях. Ти добре знаєш, ти для мене дуже важлива, і користаєшся цим.

Вона презирливо гмикнула.

– От бачиш?! Так ти захищаєш свої слабкості. Виправдовуєшся. Ти не живеш по закону відьом. Ти обдумуєш все наперед. Ти будь-що хочеш перемогти… Ти фальшивиш. Коли ти фальшивиш, у нас пропадає контакт.

Це були страшні слова. Вони ранили в саме серце. Горло стиснулося від сліз.

– Ну чого ти така зі мною? – видавила я крізь плач. – Чого ти така зла?

– Серце Бога далеко. Не збагнути його простим смертним.

Я втратила над собою рештки контролю і розридалася. Та Лорна й не думала втішати мене. Я заридала ще гіркіш і пересіла з табуретки їй на коліна. Я хотіла стати маленькою-маленькою, щоб вона мене могла тримати на долонях і колисати. Я панічно обіймала її, боялася, що вона буде відпихати мене – й тому тулилася ще сильніше. Лорна стримано пригорнула мене, стала гладити по голові, примовляючи: «Все буде добре. Головне – бути чесною із собою… Головне – бути чесною, не стидатися того, чим ми є…»

Ці слова подіяли на мене, як удари батогом, і я мало не завила з муки, яку мені з невідомих причин завдавали ці слова.

– Не м… у-уч м… е-ен… н… є – схлипувала я крізь ридання.

– Ти сама себе мучиш. Я допоможу тобі, якщо ти хочеш подолати це. Скажи, ти хочеш, щоб я повела тебе до світла?

– Н… н… е-езн… н… а-аю.

– Жанка, ти уникаєш відповідальності. Скажи твердо: так чи ні, щоб я знала, як нам дальше будувати стосунки.

Я знову завила. Як нам дальше будувати стосунки… Ці слова мене вбили. Я вже не могла більше плакати, я тільки здригалася в колючих, твердих-твердих обіймах своїх ридань.

– Д… го-гоб… pе. Добре.

– Тобто так?

– Та-… га-га… ак.

– Що так?

– Проведи… – схлипую. – Проведи мене до сві… гі… гі… світла.

Лорна усміхнулася, і враз її обійми перестали бути чужими й холодними. Я відчула, як мене переповнює її любов. Я майже очима побачила, як її любов у вигляді білуватого світла