Трохи пітьми - Любомир Андрійович Дереш
Пораненими пальцями я пробувала втримати запалену цигарку, але вона все випадала. Я злякалася, що більше не зможу керувати цією рукою взагалі: якась вона була дерев'яна.
– Я не пам'ятаю, як ми вийшли звідти, – сказала я Лорні.
– Ти їй порвала фейс. Своїми нігтями.
– О Боже.
– Вона сказала, що коли побачить тебе, приріже.
Я сумнівалася, що білявка здатна на таке, але страх усе одно з'явився.
– Ти зробила все правильно. Так тій сучці й треба. Буде знати, як до моїх подружок чіплятись.
Я ковтнула ще трохи з горнятка, Лорна ковтнула й собі. Жар від горілки мені подобався, вона відключала в мені зайві прилади й цим заощаджувала психічну енергію.
– Пам'ятаєш, я казала, що коли прийде момент, я буду щирою, як ніхто? – озвалася Лорна.
Я кивнула.
– Момент настав, – сказала вона.
Не відриваючи від мене погляду, вона забичкувала цигарку і потягнулася по наступну. Запалила. Під її поглядом мені здалося, ніби час огорнув нас якимсь покривалом, відгородив ним від решти світу. Таке буває під снігопадом, тоді теж можна відчути, як час ніби пригальмовує, переносить у задзеркалля.
– Ти відчуваєш це? – спитала я, маючи на увазі сповільнення часу.
Лорна кивнула.
– Це моя нагода бути щирою. Слухай… Діло було давно, у Казахстані, неподалік від озера Шайтан-коль, у лісистих горах… Звідти відкривався прекрасний краєвид, тепер я розумію, що тамтешня природа нагадує Карпати.
Відбулося це 23 вересня 1987-го року, якраз напередодні мого дня народження. Я була зовсім ще мала і мені було погано – ось-ось мені мало виповнитися чотири роки, а мама з татом були десь далеко-далеко, здається, вони полетіли літаком кудись – чи то в якийсь Красноярськ, чи ще де. А мене залишили у дяді Валєри, який жив у маленькому казахському містечку з дивною назвою Каркарали. Пам'ятаю, я була сильно зобиджена, що не буде святкового столу, не буде торта і подарунків, а замість цього всього буде тільки мій дядя Валєра.
Дядя Валєра був високим смаглявим, з чорними підкрученими вусами і жилавими, вкритими густим волоссям руками. Він завжди ходив у тій самій квітчастій червоній сорочці й військових штанях, відвислих на колінах… Від багаторічного прання його сорочка з червоної стала блідо-рожевою, а штани тьмяно-багнистими. Пам'ятаю, я довго-довго дивилася на сорочку дяді Валєри й дивувалася, чому він називає її «червоною», якщо вона ледь рожева. А потім, ніби піддалася його вірі в те, що сорочка справді червона, і сама почала сприймати цей бляклий відтінок як «яскраво-червоний». Це виявилось просто: треба тільки трішки обдурити себе всередині, і сорочка справді перетворюється на «червону».
До дяді Валєри в мене було дуже неоднозначне ставлення. З одного боку, він мені дуже подобався, тому що був смішний, з вусами, але з поголеною налисо головою. З іншого боку, я не раз чула, як мама говорила моєму татові, що дядю Валє-ру вона в себе дома бачити не хоче, їй цих проблем не треба. Яких «цих» проблем, я питати боялася, тому що боялася мами і того голосу, яким вона завжди відгукувалася на мої недоречні запитання. Тато підкорявся мамі, і коли дядя Валєра приїжджав до нас до Львова, я відчувала неприязнь і напруження у квартирі, пов'язане з його приїздом.
Тому, хоча особисто мені дядя Валєра нічого поганого не зробив, я подумки засуджувала його, не розуміючи, правда, за що.
Мабуть, мама боялася дяді Валєри, тому що в нього були закручені вуса і багато чорного волосся на тілі. Хоча я не знаю, чи бачила мама дядю Валєру без одягу (я бачила). Чомусь мені здавалося, вона мусила бачити, тому, напевне, і боїться.
Отож дядя Валєра був татовим братом. Коли я раз спитала його, ким він працює, мама сказала, щоби я йшла у свою кімнату, а дядя Валєра сказав, що він працює фокусником. Але мені чомусь після маминого тону («ану марш до кімнати») розхотілося побачити його фокуси. Коли мене привезли до дяді Валєри в Каркарали, я дізналася, що дядя Валєра працює ніяким не фокусником, а смажить шашлики на базарі.
Мене завезли до дяді Валєри на цілих два місяці. Взимку, коли мене мама вигнала з хати гуляти і не пускала назад, тому що я не могла перестати плакати, я сильно застудилася й кашляла аж до самого літа, тож лікар сказав мамі, щоби мене повезли десь, де тепло і сухо. Мама з татом приїжджали до мене в Каркарали раз за все літо, а тепер так виходило, що на мій день народження вони якраз і не приїдуть. Глибоко в душі я надіялася, що дядя Валєра знає мою потаємну мрію про діапроектор, але щось мені підказувало, що дяді Валєрі не до мене і не до омріяного мною діапроектора.
Однак перед моїм днем народження дядя Валєра сказав:
«Кицька, я тебе хочу навчити одного фокуса».
«Якого, дядь Валєра?»
Дядя Валєра сказав, що цього фокуса його навчили в моєму приблизно віці люди, з якими від зараз вчиться у школі.
«Дядя Валєра, а хіба дорослі ходять до школи?»
На що той посміхнувся у вуса і сказав, що йому досі сім років.
Надвечір того спекотного дня ми пішли з дядьою Валєрою в гори. Дорога була важкою, за околицями містечка в повітрі повисла імла. Ми проминули Шайтанове озеро і вилізли на якесь узгір'я вже затемна, дядя Валєра сказав, що він навчить мене фокуса завтра зранку, а зараз потрібно спати.
Я пам'ятаю, що тільки-но дядя закутав мене в кусючий овечий коц, як зразу треба було вставати. Надворі було ще темно і навіть пташки ще спали. Дядя Валєра робив ранкову зарядку, присідав і махав руками.
Зійшло сонце, забарвивши все у ніжний перламутровий колір. Ми поснідали солодкою булкою халою з маком і помідорами з сіллю.
«А тепер, кицька, – сказав дядя Валєра, – ти повинна змусити сонце потемніти».
«Як це, дядь?»
«Просто сиди собі і дозволь сонцю потемніти, ніби воно темніє саме собою. Але насправді ти будеш знати, що воно темніє через тебе».
Я заплющила очі, розплющила їх, але сонце не темніло.
Дядя Валєра розсміявся.
«Терплячішою треба бути, кицька», – сказав він
