Трохи пітьми - Любомир Андрійович Дереш
Якась частинка мене покрадьки подумала: добре, що зараз тільки п'ята, ще до темряви дві години, нічого, може, й не станеться поганого завидна.
Тільки-но я помітила, що помічаю це, як зразу ж мусила прийняти рішення цілком протилежне: залишитися на Високому Замку до ночі й прогулятися по ньому в повній темряві.
«Господи, що я роблю?» – тільки й змогла подивуватися я, та світ знову став яскравим і «нетоптаним»: мене знов-таки перенесло у реальність відьом.
Я гуляла на Високому Замку, дивилася, як падає листя. Зустрічала закоханих і стежила за туристами. Потім я піднялася на сам вершечок Замкової гори і стала спостерігати, як сідає сонце. Дув сильний вітер, і захід сонця вдався небуденно багряним. Світ занурився у червону барву, і всі, хто був у цей момент на площадці, голосно дивувалися, яке все навкруг зробилося чудне й незвичне.
Якісь хлопці, що сиділи з пляшками пива біля оглядового бінокля, весь час зиркали на мене, намагаючись піймати мій погляд. Мені це чомусь сподобалося – хоча в будь-який інший день я ніколи б не дозволила собі признатися в цьому. Мимоволі я посміхнулася одному з юнаків у відповідь.
Хлопці щось між собою стали пересміюватися, нарешті один із них, той, котрому я посміхнулася, підійшов і з напускною рішучістю спитав:
– Малишка, а мож' з тобою познакомитись?
Я не знала, що відповісти.
– Ну, давай, – сказала я. – Знайомся.
– Я Макс, прєвєд.
Я поглянула на Макса-Прєвєда. То був вгодований бичок із широким лицем та русявим волоссям, котре постійно лізло йому в очі. Сонце золотило доволі прищаву шкіру Макса у приємний бронзовий колір.
– Жанна, – відповіла я і невчасно поправила волосся, що впало на лице. Боже, він же подумає, що я заграю до нього.
Макс, напевне, так і подумав.
– А ти чьо' тут сама стоїш? Така сімпотна девушка, і сама гуляєш?
– А я тепер люблю сама ходити, – сказала я, пам'ятаючи, що віднедавна я говорю правду і тільки правду. – Я сьогодні з хлопцем розійшлась, – це вже я невідь-нащо бовкнула.
– О, харашо, а ми тут з друззями прийшли, думаєм, на закат повтикаєм. – Макс кивнув у бік своїх товаришів, які зробили вигляд, наче ми їх не обходимо і вони справді тут – не більше, й не менше – втикають на закат. їх було троє.
Раптом я подумала, що хотіла би переспати з Максом. Ні, не переспати, а перепихнутися прямо десь тут – у парку, в кущах. Спочатку з ним, а потім і з його дружками. Я поглянула на Максових дружків іще раз.
Горло стиснулося. На коротку мить мені здалося, що зараз я повністю втрачу контроль над тілом і зайду так далеко… так далеко, що навіть не готова собі це уявити. Нерви не витримали, і я, розвернувшись на каблуках, побігла по сходах униз. Туди, де немає людей.
Серце моє гупало. Чим більше я думала про те, що могло початися на Замковій горі, тим більше в моє тіло випорскувалося адреналіну. Боже, у що я вляпалася?
Я стояла біля споруди телецентру і поривалася прийти до тями, але, здається, тями як такої в мене вже не було. Тобто іти не було кому, не було чим, ані куди, і головне – не було навіщо. Я боялася, що зараз Макс і хлопці теж будуть спускатися по сходах, і щось накаже мені врешті перестати брехати собі й таки виконати те, що я справді хочу: щоби мене терзали і довбали ці кобельки. І я, що головне, не матиму більше щитів, щоб опиратися ГОЛОСОВІ ПРАВДИ.
Я божеволіла. Одна частина мене намагалася всіляко обґрунтувати, чому я повинна тікати від безумної оргії з цими незнайомцями, друга, навпаки, спритно показувала, що в основі цих ухилянь від правила (ніколи не брехати, передусім собі, робити тільки те, що хочеш) лежать Брехня і Страх зробити те, чого справді хочеш (віддатися їм усім).
Я не витримала своїх метань і кинулася бігти геть, подалі від цього місця і від цього божевільного роздвоєння.
Решту часу я провела як на голках, чекала на Лорну. Коли я думала, що знову побачу її, цю людину, яка знає прості, але істинні речі, мені робилось нестерпно. Якби хтось у цю мить поклав мені мої внутрішні органи в руки – мовляв, ось тобі твоя печінка, а ось, не викинь, твоє серце, я б моментально відсмикнула долоні, і мої органи полетіли б на землю – от якими гарячими були вони в ті хвилі. Але оскільки вони були всередині мене, я не мала як остудити їх. І вони пекли мене, пекли мене, як щойно видобуті з п'єца керамічні вироби, впродовж усіх цих тягучих хвилин в очікуванні Лорни вони пекли мене і залишали опіки третього ступеня на поверхні моєї крові… Близько половини восьмої під «Лялькою» почали збиратися неформали, хлопці-дівчата, більшість із них виглядали молодшими за неї. Та публіка, що постійно ходить на вечірки важкої музики.
Врешті-решт, без двадцяти восьма з'явилася Лорна. Спершу вона не помічала мене, віталася із приятелями, цілувалася з приятельками. Я зауважила, що в середовищі цих строкатих папужок Лорна виглядає цілком доречно.
Нарешті, слава Господу, вона помітила мене і підійшла. Я почувалася так, ніби чесно витримала розп'яття на хресті й тепер санітари прийшли мене зняти звідти. Лорна сказала привіт і поцілувала мене в губи. Це вперше (чесно – вдруге) мене цілувала в губи дівчина. Я сама трішечки затягнула наш поцілунок, і коли відчула, що Лорна не втікає (це дуже тонке, дуже летке відчуття), з моїх плечей наче спав тягар усього того дня. Я зрозуміла, що Лорна теж рада мене бачити, рада, що я вибрала прийти до неї.
– Лорна, – сказала я, заглядаючи їй в очі. – Я все-все зрозуміла! Божевілля – це просто інша реальність! Всі жінки божевільні!
– Ну да, – гмикнула вона. – Круто. Слухай, у мене є каліпсол. Пішли на Пролом, закинемося перед вечіркою. Тут все одно тільки за годину щось почнеться.
Ні, ця дівчина була однозначно божевільною. Єдиним виходом для себе я побачила чесність.
– Я ніколи не пробувала… наркотики.
– Просто довірся мені, – сказала Лорна. Щось у її голосі збуджувало
