Трохи пітьми - Любомир Андрійович Дереш

А Йостек тим часом сидів з Лорною у великій чистій кухні, вони пили трав'яний чай. Лорна курила. По її напружених губах я зрозуміла, наскільки напружена сама ситуація. Йостек чекав пояснень. Від мене. Від нас. Те, що сьогодні ми разом їли піцу, зовсім вилетіло з голови, я забула й про те, що втекла, залишивши їх в кіноклубі. Але я більше не хотіла звіту-ватися ні перед ким.

– Я дзвонив тобі, – сказав він, заварючи окропом ще одну порцію чаю, для мене. – Дати меду до чаю?

– Не треба меду, – сказала я, втупивши очі в свої руки і ніяк не прокоментувавши першу частину звернення. Поки Йостек порався біля плитки, я дивилася на нього й міркувала: ось так виглядає людина, яка живе натяками. Вона шукає натяків і напівнатяків у словах співрозмовника. Ось людина, котра сама говорить натяками і котра начисто заплуталась у цьому.

Як легко з Лорною. Коли Лорна каже: «хуй», вона має на увазі тільки хуй, і ніяких двозначностей.

Йостек, як завжди, робив вигляд, наче йому все однаково. А я знала, що він образився і що зараз він пробує загнати ці почуття кудись на глибину.

– Ви можете мені хоч щось пояснити? – нарешті спитав він.

– Я хочу спати, – сказала Лорна.

– Можеш нам постелити? – спитала я.

– А ти не ляжеш зі мною? – озвався він, уже з викликом.

– Ні. Постели нам у камінній.

Лорна за цим всім спостерігала скоса, губами посмоктувала сигарету. Пальці, що тримали сигарету біля уст, пестили ці вуста. Налякана домашня курочка затрепетала в мені. Здавалося, ці сексуальні жести настільки явні, що Йостекові нерви не витримають і він вижене нас на вулицю.

Клянусь, Йостек усе прекрасно бачив: і звабливі Лорнині торкання вуст, і мої погляди на неї. Йостек вийшов із кухні й пішов у камінну, де, крім паркету і дорогих штор, єдиним предметом інтер'єру була велика канапа-їбодром. У невизначеному майбутньому, за йостековими планами, там мав з'явитися камін.

Ми сиділи на порожній, лункій кухні і дивилися одна на одну. Я бачила, які ми різні. Я в темному, недорогому, але пристойному піджаку, у гольфі, у чистих брюках. А вона – в якійсь несвіжій картатій сорочці без ґудзиків на рукавах, з беглуздими шворочками на зап'ястках, у розписаних ручкою заношених джинсах. Із задвірків свідомості пробивалося запитання: «Що ти тут робиш, з цією немитою мандавохою?! Ти ж погубиш своє життя!» Але я продовжувала дивитися на її обличчя, і краса цього лику здалась мені неземною… Точніше – позаземною. Поруч сиділо якесь потойбічне створіння. Холодна істота з далеких космічностей. Секунда – і це бачення пом'якшало, а я знову пережила сильне притягання до Лорни.

Її вуста. її манера сидіти. Спосіб палити цигарки…

– Можете лягати, – почулося десь за стіною.

Йостек, не попрощавшись, пішов до себе і гримнув дверима. Образився… М'яко кажучи.

– Я хочу бути з тобою, – сказала я Лорні.

Вона, не відриваючи погляду від цигарки, відповіла:

– Ну, так будь.

Лорна першою пішла у спальню, а я відлучилася ще на кілька хвилин у ванну. Як і всяку добре виховану невротичку, мене гризли думки: от зараз Лорна почне мене пестити (Боже, це ж так стидно), можливо, ротом (Господи, я ж помру від знічення), а потім, можливо, захоче щоб я її пестила (фі, це ж так гидко)… ротом (ні, я не зможу цього)… а вона в душ не ходила (точно, вона в душ не ходила, фі-фі-фі)…

Але коли я прийшла в ліжко, Лорна вже спала. Причому лягла вона, майже не роздягнувшись: у джинсах і цій несвіжій сорочці. Я полегшено зітхнула, тому що не була готовою поки до фізіологічного продовження нашої симпатії. У мене ще було багато (дуже багато) думок, які потрібно було додумати, серед них були й тривожні – надзвичайно багато тривожних думок, які треба додумати. Але на те вже не було сил. І я, не забувши ввімкнути зарядник і свій мобільний у розетку, примостилася скраю ліжка, заснула.

Ранок настав нестямно швидко, за якихось дві години. Моє тіло було неготовим до цього. Кожного разу, з усіх тих семи чи восьми разів, що я залишалася на ніч у Йостека, мене завжди чекало те саме: побудка о пів на сьому, в кращому разі – без п'ятнадцяти сім. На восьму годину Йостек мав уже бути на роботі. Кожен раз Йостек пропонував мені залишитися ще на годинку, доспати, а вже потім передати ключі при зустрічі на обіді. Та я завжди відмовлялася. Я страшенно боялася, що подумають про мене Йостекові сусіди.

Тому я навіть боялася надто голосно говорити в цій хаті. Я знала, що крізь стіни все прекрасно чути, а сусіди пильно дослухаються до кожного нашого різкого слова, до кожної виділеної інтонації, мовчу вже про усякий скрип і шурхіт, який сусіди потрактували би відомо як.

Усіх цих речей я страшенно боялася, тому що моя бабця була такою. Коли вона чула, що поверхом вище починається якась сварка, бабця вимикала в телевізорі звук і вся перетворювалася на слух. Так вона діставала матеріал для розмов з подругами.

А ще бабця любила видивлятися, хто ходить до наших сусідів у гості, особливо під вечір. Я боялася, що й тут мешкають такі ж люди, як моя бабця. І коли я буду виходити з Йостекової квартири, коли я буду замикати її на ключ, вони вже сидітимуть на лавочці біля під'їзду і чекатимуть на мій вихід, аби краще роздивитися мене, аби впевнитися в тому, що я та, за кого вони мене вважають (відомо, за кого вони мене вважають).

Тому я намагалася приходити до Йостека затемна і втікати з тої хати вдосвіта.

Хоча саме того ранку я б не боялася бути тут сама (тобто з Лорною). Але Йостек, здається, образився всерйоз.

Вранці ми обмінялися буквально двома-трьома словами, мовчки випили кави і так само мовчки пішли на свої маршрутки. Я бачила – Йостек шукає нагоди поговорити зі мною наодинці, та цього я прагнула менш за все.

Знаючи, як йому буде боляче, я все одно скочила у маршрутку разом із Лорною і навіть не глянула у вікно, як він там – чи дивиться нашій маршрутці услід. Я зрозуміла, що повністю охолола до цього чоловіка, а точніше, ніколи особливо й не симпатизувала йому. Мимохіть зауважила: що