Трохи пітьми - Любомир Андрійович Дереш

– Хороша історія, – каже Віра. – Мені сподобалась.

– Але це тільки початок. Через день ми знову зустрілися з Лорною, і вона сказала, що її маму поклали в лікарню, і я можу пожити в неї якийсь час.

– А що, в неї тата не було?

– Ні. Вона з чотирьох років росла без тата. А з мамою трапилося щось серйозне. Лорна така, що від неї неможливо нічого випитати, якщо вона не хоче казати. Я тільки зрозуміла, що Лорна з мамою не ладила. У себе вдома я пояснила, що хочу пожити з подругою. Вони – мої домашні павучки-упирята – звикли, що їх мовчання, яке нормально мало б символізувати їхню згоду на мою волю вирішувати самій, насправді означає засудження мого вибору. Але я вже на ці натяки не зважала. Спакувала речі, конспекти і поїхала ввечері до Лорни.

Її квартира справила на мене незгладне враження.

В тій хаті панувала атмосфера, як у кошмарному сні, де ще нічого не трапилось, але скоро трапиться. Якась напруга у повітрі. Коли я переступила поріг, мені здалося, що тут особлива тьмяність світла. Лорна швидко потягнула мене на кухню. Мені відразу ж упали в око кілька використаних шприців – вони лежали на холодильнику, на підвіконні, а на столі десь чотири ватки з обламаними кінцями ампул впереміш з крихтами хліба й недопитими горнятками. У заваленій горою немитого посуду кухні висів тютюновий дим. Видно було, що тут постійна неохайність – не тільки за відсутності господині. Я зрозуміла, що Лорна з мамою живуть значно бідніше, ніж ми.

Лорна налила води у кавоварку, досипала свіжої кави і почала порпатися в холодильнику. Магнітофон на підвіконні грав щось жваве й крикливе. В цій обстановці я почувала себе некомфортно. Я почула, як у сусідній кімнаті хтось щось сказав, і спитала:

– У тебе є гості?

Лорна припинила вовтузитися в холодильнику.

– Немає.

Я чомусь стрепенулася.

– А хто в тебе у сусідній кімнаті?

– Нікого. Кіт.

Але кіт (звичайної дворової масті) сидів біля батареї й дивився крізь стіну в сусідню кімнату.

Лорна буркнула щось типу: «Заїбало, блядь» – і зробила музику гучніше. Чомусь мені стало страшно.

– Карочє, є борщ. Є гречка. Є консерва, – вона витягнула з холодильника у зворотному порядку консерву ставриди, банячок з гречкою і борщ. – Зроби з цим щось.

Я поставила борщ грітися і спитала, де можна переодягнутися у щось хатнє.

Лорна повела мене вузьким коридорчиком до своєї кімнати, торкаючись по ходу різних дверей і бурмочучи: «Тут ванна. Тут параша. Тут Машка спить. Туда не ходити. Тут моя кімната». Я опинилася у захаращеній комірчині, посеред якої стояло старе пружинне ліжко з неприбраною постіллю. Підлога була завалена книжками, компактами й касетами впереміш із брудним (або майже) одягом, скрученим у клумки. З дешевої люстри звисала якась химерна «прикраса» з капронових пляшок. Я встигла побачити ще щонайменше дві зігнуті пластикові пляшки, з яких безумовно курили драп.

– Дати тобі одяг? – спитала вона.

– Не треба. Чому в тебе такий безлад?

Лорна змовчала і тільки дивилася, як я переодягаюся. Від тьмяного світла в цій хаті мені почали боліти очі й голова.

Атмосфера квартири давила на мене. Хоча магнітофон на кухні грав майже на повну гучність, мені здавалося, що він звучить десь дуже далеко і не здатний збовтати цю в'язку тишу, на яку, мов на липучку для мух, падали і залипали звуки. Поки я переодягалася, Лорна стояла поруч, підперши стіну, й дивилася на мене спідлоба. Я дещо демонстративно скинула трохи тіснуватий ліфчик і повернулася до неї. Нібито роздивлялася, де лицьовий бік футболки. Нібито це нічого не означало.

– Тобі подобається дивитися на мене? – спитала я з напускною грайливістю, тому що насправді мені було дуже незручно під її поглядом, що ковзав по моєму животу, по персах, по шиї.

Лорна змовчала. Поки я одягала футболку, вона озвалась, передражнюючи мою фальшиву інтонацію:

– Тобі подобається прикидатися дурочкою?

У грудях запалала образа. Я відчула, як червонію. За кого вона мене має?

– Чому ти все тримаєш в собі? – спитала вона після ще одної паузи.

Я відчула, що на мене психічно давлять. Сіла на край ліжка, стримуючись, щоб не розплакатись. Я йшла до неї, як до коханої людини, а вона зі мною…

– Ти не можеш бути щирою. Ти фальшивка, – сказала вона.

– Іди нахуй, – не втерпіла я і враз відчула, як стало легше. Між нами спалахнув контакт, і напруженість з боку Лорни зменшилась. Пітьма, що наповзала на нас із тьмяного світла кімнати, наче відступила.

На кухні ми мовчки їли борщ. Я думала собі, що для Лорни важливим поняттям був «контакт». Я часто чула від неї це слово в дуже різних випадках. Фактично, вона завжди керувалася «контактом», пливучи у людському морі, без жалю посилаючи нахуй усіх, з ким у неї цього «контакту» не було. Контакт – це щось особливе у стосунках, тонкий момент взаємної довіри. Людям, з якими в неї контакт, Лорна давала певного роду аванс на спілкування. Лорна казала, що зі мною в неї контакт і вона «відчуває мене». Інакше ніколи б не запросила сюди, на квартиру. Лорна справді тонко відчувала мене. Вона відчула, що я була несправжньою в своєму недоречному кокетстві. А коли я повелася спонтанно, послала її, вона вибачила мені. Тому я знову подумки настроювала себе бути відвертою, без штучності. По-справжньому і глибоко.

Однак мені хотілося, щоб не я одна була такою відкритою. Я хотіла, щоби ми з Лорною могли спілкуватися нарівні. Коли ми сіли пити каву, я попросила її:

– Розкажи мені про своїх дівчат. Йостек казав, у тебе їх було кілька.

Але Лорна була якась не та. Вона тільки махнула рукою і скривила міну, буркнувши:

– Не хочу.

Щось її турбувало, вона ніби дослухалася до чогось…

Коли я почула, як у коридорі скрипнув паркет, мені по шкірі продер мороз. Стало лячно. Лорна дивилася на двері в коридор. Здавалося, її вуха ворушаться майже так само, як у кота, що насторожено вдивлявся туди ж.

Тепер скрипнув паркет у сусідній кімнаті. Там хтось був.

З крана дзюрчала вода. Я його швидко закрутила. Прибрала гучність у магнітофоні й стала прислухатися, чи не почується той звук знову. Лорна дивилася тепер на мене.

– Хто там у тебе? –