Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня
– Ні! Тут не те! Треба, щоб люди запаморочились, закрутилися, завертілися… Тут треба не так, як воно йде, а так треба, як воно не йде! Ви мене розумієте? – питає письменник.
– А ви себе розумієте? – питає обізнаний товариш.
– Не можна сказати, щоб я себе зовсім розумів, але дещо вже накреслюється. А ви мене розумієте?
– Як вам сказать? Дещо накреслюється! Ви цього року ще не відпочивали?
– Ні! Та я цілком здоровий!
– Ну, слава Богу!
– Так можна, значить, мені помилитися?
Обізнаний товариш кріпко подумав, ще раз подивився на письменника, подзвонив, ввійшла секретарка, і він точно і прямо відповів на письменникове запитання:
– Які в нас сьогодні справи на президії?
– Такі і такі, – каже секретарка.
– Ага! Ну, добре! – сказав обізнаний товариш.
А потім обізнаний товариш звернувся до письменника:
– Більше у вас до мене запитань нема? Ну, бувайте! Заходьте, будь ласка!
* * *
Ну й почав письменник помилятися. Роман у нього починається так: «Запахло чебрецем…» Довго письменник думав над цією фразою:
– «Запахло чебрецем». Ну, що тут такого оригінального? Кожному може запахнути чебрецем! І не тільки чебрецем може запахнути! Різними пахощами може запахнути. – Думав він, думав та й закреслив цю фразу.
Закреслив і написав:
– «Зачебречило пахом»…
Це вже щось інше. Оригінальне. Так іще ніхто не писав.
Як приклад, можна процитувати страждання головного героя роману.
«Юрко нервово ходив по кімнаті, і права рука його лежала на животі. Раптово він зупинився, прислухався, помацав себе за живіт, зблід, очі йому затуманились, він підійшов до канапи й сів, потім схилив на руки голову і повним одчаю й розпачу голосом не промовив, а простогнав: «Невже я завагітнів?! Боже, Боже! Я, що сміливо дивився у вічі смерті на всіх передових усіх фронтів, я тепер з дитиною?! Та від кого ж це? Невже від Оксани?!» Руки йому тремтіли, в очах бриніли сльози. Він сумно похитав головою й гірко процідив крізь зуби: «Герой! – А пелюшки шити треба! І сповивачі!»
* * *
Роман обговорювали на зборах секції прозаїків.
Секція таки зібралася.
– В перший і останній раз! – сказав голова секції.
Дехто був «за», дехто «проти».
Вказували на окремі невдалі фрази і т. д., і т. ін.
Зайшов на збори і один з читачів.
Вислухавши дебати, він підніс руку:
– Дозвольте й мені!
– Прошу!
– Мені роман подобається! Тільки назва роману, по-моєму, не підходить. Автор її назвав «Тайна таємниці», а по-моєму, цей роман треба назвати так:
«Юринда».
Дідів прогноз
Було це надвечір у суботу, під неділю, а може, в п’ятницю надвечір, під суботу, – це не так-то уже дуже й важливо. Головне – було це ще взимку.
Снігу вже нападало чимало, а сніг усе іде собі та й іде.
Голова правління одного колгоспу, Махтей Федотович, наказав сторожеві:
– А поклич-но мені діда Тимоша!
– Якого, – питає сторож, – вам покликати діда Тимоша? У нас є два діди, і обидва Тимоші.
– Глухого.
– Так вони ж у нас обидва глухі!
– Хіба і другий вже оглух?
– Оглух! Ще влітку, як ото буря була. Як ото страшенно гримнуло, – вони й оглухли.
– А я й не знав! – каже голова. – Ти мені того поклич, що вже давно не чує.
– Так, мабуть, з печі не стягну. Вони ж із печі не злазять!
– А ти не тягни, а ладиком його, ладиком! Голова, мовляв, правління просять, щоб до правління прийшли. Діло, мовляв, важливе є.
Пішов сторож: кликати діда Тимоша до голови правління.
У дідовій Тимошевій хаті сторож застав самого тільки діда, на печі, звичайно.
– Здорові були, діду!
– Га? – питає дід Тиміш.
– Здоровенькі, кажу, були, діду! – з усієї сили гукнув сторож.
– Ага! – відповів дід Тиміш.
– Голова правління, Махтей Федотович, просить, щоб до правління прийшли! – гукнув сторож.
– Що каете? – питає дід Тиміш.
– Голова правління просить! Голова! – аж посинів сторож од крику.
– Голова, каете? – перепитує дід Тиміш.
– Еге! Голова!
– Голова, каете?! Ні! Голова не болить. Ноги гудуть. Та поперека на кольки бере. А голова – ні! Голова в мене – ого-го!
Довгенько довелося сторожеві розмовляти з дідом Тимошем, доки дід Тиміш зрозумів, чого від нього хотять.
Зліз кінець кінцем дід Тиміш із печі, одягнув на себе все те, що взимку дідові одягати треба, узяв патерицю – і вийшов із хати.
– Що воно ото таке біле скрізь? – питає дід у сторожа.
– Сніг, діду!
– Га? А по-моєму – сніг. Коли ж це його стільки насипало? Я як на Покрову на призьбі сидів, так іще його не було!
– Правда ваша, діду, на Покрову ще не було! – ствердив сторож.
– Е, ти мені не говори! А я кажу, що не було! Не було, не було! Я все пам’ятаю! Щоб я та не пам’ятав! Ого-го!
Голова правління Махтей Федотович дуже привітно зустрів діда Тимоша.
– Драстуйте, діду! Сідайте! Давненько щось до нас не заходили.
– Що каете? – перепитав дід Тиміш.
– Не заходили, кажу, давненько!
– Онуки, каете, дрібненькі?! Повиростали вже, всі вже повиростали!
Помовчали…
– Діду! – звернувся до діда Тимоша Махтей Федотович. – Чималенько ви вже на світі прожили. Як, по-вашому, коли отак багато снігу нападало, на врожай це чи не на врожай?
– Га? – на це йому дід Тиміш.
– На врожай чи не на врожай, коли снігу багато? Снігу! Снігу! – кричить дідові в вухо Махтей Федотович. – Снігу!
– Снігу, каете?
– Еге ж! Снігу!
– Снігу, каете? На Покрову не було. Що не було, то не було!
– Ні, дідусю, я не про те. Як снігу багато, так чи буде врожай, чи неврожай?
– Га? – дід Тиміш ізнову.
Нарешті Махтей Федотович за допомогою всіх присутніх у правлінні розтлумачив дідові, що од нього треба.
– Ага! То ви б так і казали! – кивнув головою дід Тиміш.
– Ну, то як, по-вашому, дідусю?
– Це на врожай! На врожай, на врожай! Бо я пам’ятаю, ще як покійний батько повернулися додому з-під генерала Скобелєва, так такого снігу було! Ой, снігу ж було! Ой, снігу було! Вийдеш, було, звиняйте, з хати, так двері не відчиняються, хоч плач. Так ото снігом привалило! Собака був у нас, Сірко, дуже злий був собака, – таких тепер собак нема, – на цепу сидів… Так покійний батько його біля бовдура прип’яли, щоб у снігу не потонув! Так, пам’ятаю, того літа такі кавуни вродили, ох, і кавуни! Таких тепер кавунів нема. Найменший – як підситок! Ще й ножиком до нього не доторкнешся, а він тільки – реп! І як жар! Відтоді і батько покійний запримітили та й мені наказали не
