Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня
Ще тижнів за три до від’їзду з Німеччини починаються балачки:
– Та все воно гаразд, а от як Шепетівка…
……………………………….
– Були в Тіргартені?
– Був.
– Ну й що? Правда, прекрасний парк?
– Чудовий парк. Та от не знаю, чи обдивляються на митниці кишені, чи ні?
……………………………….
– Ви з Потсдама?
– Так!
– Не дурний був Вільгельм, вибравши там собі резиденцію. Ну й парк! А палати! А водограї! А чистота! А порядок!
– Да-а-а! Дивуєшся просто. Та невже ж митниця тільки одну пару черевиків і пропускає?!
……………………………….
– Ви що, з музею?
– Тільки що прийшов.
– Сильне враження?
– Прекрасно! А пудру чоловікам вивозити дозволяється?
……………………………….
Ох, та митниця!
Страшно мало речей дозволяється привозити з-за кордон у.
Ну, до чого мала норма, що аж плакать хочеться.
Подумайте: усього тільки три костюми.
Всього тільки два пальта.
Всього тільки шість пар білизни.
Всього тільки один золотий хрестик і одну золоту іконку.
Всього тільки одну низку перлів і один годинник.
Ну й влада!
В інструкції говориться, що загалом дозволяється провозити речі, потрібні в дорозі для прожиття протягом двох-трьох місяців у командировці.
Ну, хіба ж таки Радянській владі не відомо, що не можна ж перебувати в дорозі з одним годинником?!
Принаймні треба штук хоч зо три!
Ну, як-таки може який-небудь науковий, чи літературний, чи мистецький, чи індустріальний робітник пробути місяць у командировці, маючи всього тільки три костюми?!
Хіба вистачить йому в дорозі одного разка намиста з перлів?
Хіба може він обдивитися німецькі заводи, коли йому дозволяється нюхати тільки (всього тільки) п’ятсот грамів (півлітра) парфумів Соti та й то обов’язково розпечатаних, та ще й важиться їх разом з флаконом?!
Просто не розумієш у даному разі Радянської влади.
Як же таки так?
Я їду в таку далечінь, як із Берліна до Харкова, і не маю права возити з собою ведмедя?!
Це ж найпотрібніша в дорозі річ.
Що мені, ото так і їхати, не граючись з ведмедиком?
Що ж то воно за подорож?!!
А Шепетівка ведмедів не пропускає.
Каже, що не «полагається»…
Вся трагедія в кишенях.
Німці чомусь дуже малі кишені роблять у костюмах.
Соваєш туди ведмедя ногами – голова стирчить.
Засунеш голову – ноги стирчать.
Сядеш, необережно повернешся, а він, лиха личина, в кишені як зареве.
А кругом усі регочуться.
А чого тут, скажіть, смішного?!
Ніколи командирована людина не буває так стурбована й знер вована, їдучи в командировку, як повертаючись додому.
Чого, власне, турбуватись, приїжджаючи до Німеччини чи до Франції?
Що таке може вас схвилювати: нові, незнані міста, нові люди, нове життя, досягнення культури і т. д.?
До цього всього ви якось швидко звикаєте…
Хвилювання починається перед од’їздом нах хаузе.[138]
– Слухайте, то ж ви, здається, жіночі кальсони носите?
– А хіба помітно? Я ж оті резинки повитягав. А тепер же ж літом і чоловіки такі самі коротенькі носять, як і жінки.
– Так не носять же чоловіки з отакими на переду хризантемами. А потім, наскільки я пам’ятаю, у чоловіків такі речі, здається, з ширінькою.
– Невже ж Шепетівка й до ширіньки додивлятиметься? Що ви мені все з отою Шепетівкою? А я такі хочу носить, а не такі, як шепетівські урядовці. Де є такі правила, щоб я обов’язково носив кальсони без хризантем?!
……………………………….
Скільки мук, скільки страждань завдає ота наука нашим людям. Скільки турбот викликає закордонна командировка у наших молодих і немолодих учених.
Аж тут розумієш прислів’я:
«Корень ученія горек…»
Шепетівка. Літо. Спека.
І от бачиш, що з вагонів вилазять червонощокі, молоді радянські громадяни, поодягнені в котикові манто, в міхові капелюхи, з плюшевими на шиї або в руках пледами, в теплих рукавицях, в двох-трьох парах в’язаної білизни..
– Чого ви так ото одяглись, ніби Амундсена розшукувати зібрались?
– Простудитись боюсь. У вагонах такі, знаєте, протяги… А в моєї матері такий лютий був ревматизм, що мучилась вона страшенно!
* * * Шепетівські митницькі урядовці – веселий народ.
Коли отака-о полярна людина влазить із вагона в митницю, у них сміється і на обличчі, і скрізь кожний мускул.
Вони кусають собі губи, щоб не чмихнуть.
Наслідки їхньої веселої вдачі я бачив після того, як вони проінтерв’ювали одну таку «котикову мадам».
На столі там лежали: разок перлів сажнів на три завдовжки, флакон парфумів не менш так мірою, як на піввідра, всяке таке мереживо й багацько інших таких речей.
Мені незручно було питати, куди все те було позапихувано, що було обмотано тими перлами і т. д.
«Котикова мадам» сильно схудла за якихось там півгодини і зблідла.
Більших мучителів з веселими на лицях усмішками, як шепетівські митні службовці, я не бачив…
Це якісь ізверги…
Не беруть їх ні сльози, ні кокетування, ні серйозні доводи про те, що жіноча шовкова комбінація – це є профодежа для молодого інженера, що робить у Донбасі прокладку нової шахти.
Найулюбленіша у них фраза: «Не полагається».
Убійча фраза.
І все через оті прокляті дві літери «не».
……………………………….
Ну, а як же все-таки переїздити митницю?
Не скажу! Це дуже великий секрет.
Я, приміром, переїхав її блискуче.
І навіть службовців обдурив: я непомітно перевіз гумового верблюда в натуральну величину.
Як?
Я його в підошву засунув.
Підошву у мене не одривали – я й провіз.
А тепер не знаю, що з ним, чортом, робити: в хату не влазить, діти бояться, а жінка лається.
– Краще б ти, – каже, – замість верблюда котикове манто в черевика засунув.
Ну що ж, «обшибся». Буває.
Зенітка
Зенітка
Сидить дід Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.
– Як діла, дідусю? Драстуйте!
– Драстуйте! Діла? Діла – нічого! Діла, як казали оті песиголовці, – гут![139]
– І по-німецькому, дідусю, навчились?
– Атож. У соприкосновенії з ворогом був, – от і навчився.
– І довго, дідусю, соприкасалися?
– Так не так, щоб дуже й довго, а проте троє й од мене «у соприкосновеніє з землею» пішли. Загребли трьох отам на вигоні… І могилу вони були насипали й хреста поставили; так як наші оце повернулись, я й хреста порубав і могилу по вітру розвіяв… Щоб і сліду од погані не було.
– …Розказати, кажете? Ну, слухайте. …Наближалися фашисти; знелюдніло наше село. Кілька старих бабів тільки й лишилося. Опинився й я по той бік річки, в лісі, у партизанах… Обіда хлопцям варив, коні пас. Та й закортіло мені подивитися, хто ж у моїй хаті за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один як палець.