Східний синдром - Юлія Ілюха

— Спиш?

— Звісно, сплю. Хто це? — притиснувши слухавку до вуха, Таня сіла в темряві.

— Блін, «Скеля», не чуди. «Мажорчик» це. Я тобі там посилання в «Фейсбуці» кинув. Глянь, тобі цікаво буде.

— Ти що, не міг зранку подзвонити зі своїм посиланням? — розізлилася на таку безпардонність.

— Глянь, я тобі кажу. Тобі буде цікаво, обіцяю.— «Мажорчик» уже відключився.

Увімкнула світло, остаточно прокинувшись. «Мажорчик» останнім часом поводився дивно. Затримував на ній погляд довше, ніж вважається пристойним, повсякчас намагався доторкнутися до її руки, на кожну ніби ділову ­зустріч приходив із подарунками — цукерками, милими, але непотрібними їй м’якими хенд-мейдовими іграшками, а востаннє взагалі заявився з букетом ніжних еустом — сказав, що просто має гарний настрій, щоб подарувати комусь квіти, то чом би не подарувати їх їй? Усі ці озна­ки вказували на одне — Андрій підбиває до неї клинці. Таня поки не знала, що з цим робити, і тому вдавала, що нічого не помічає. Але цей нічний дзвінок — це вже вторгнення в особистий простір, давно зачинений для чужих і випадкових людей. Що ж там таке термінове, щоб будити її вночі? Зайшла у «Фейс­бук» — одне непрочитане повідомлення. Якесь відео з «Ютуба». Натисла «відтворити». Якщо це «Мажорчиків» недолугий жарт, вона його приб’є. На екрані смартфона замиготіли люди в «горці» з триколірними нашивками. Метушня, крики, хтось біжить із ношами — починається евакуація пораненого. Картинка весь час дрижить, камера наче ось-ось випаде з рук того, хто знімає. Мимо проносять того самого пораненого, оператор біжить за ношами й фокусується на його обличчі. Танине серце починає гупа­ти сильно-сильно, і його удари лунко віддаються в голові. Це Сергій. Його голова у крові, на грудях теж розповзлася велика кривава пляма. Оператор бере загальний план, видно, що Сергій без свідомості, його рука звісилась і колишеться в такт ходи тих, хто несе ноші. «У командира осколкове, укри криють щільно», — говорить голос за кадром, і наче на підтвердження цих слів десь близько чуються вибухи. «Крові багато», — продовжує оповідач. Сергія виносять, камера знову дрижить, у кадрі з’являється обличчя оператора, який щось роз­повідає, але Таня вже не вслухається, лише напружено вдивляється в екран. Ролик раптово закінчується, на чорному тлі з’являється текст: «Від отриманих поранень позивний “Рембо” помер на руках у медиків. Вічна пам’ять герою Новоросії!»

Таня сиділа, забуваючи дихати. Здавалося, наче вона опинилася десь на дні океану і зверху її давить товща води — тисячі й сотні тонн, які деформують тіло, вичавлюють останній подих із грудної клітки, трощать кістки. Телефон випав із рук і розлетівся на підлозі. Звук повернув у реальність. Засміялася, спочатку тихо, потім голосно й істерично, з очей потекли сльози.

Колись, піддавшись слабкості, вона розплакалася перед «Мажорчиком», показала йому те відео з АТО, де був Сергій, і його старе фото з подружнього життя, яке чомусь досі не видалила з телефону. Думала, він забуде.

А він не забув.

І тепер все закінчилося. Нарешті все закінчилося.

— Прощай, Сергію. Гори в пеклі, — прошепотіла, нарешті повіривши.

Новий 2016 рік Таня зустріла, дивлячись із вікна, як розсипаються кольоровими іскрами феєрверки. Вони вже не лякали й не дратували. Атмосфера свята захопила навіть її. Зранку засніженим тротуаром спеціально побігла по ялинку. Купила кособоку та лисувату зверху сосну, хоч поряд із нею ще повно було рівненьких та пухнастих. Шкода стало це нещасне, нікому не потрібне дерево, шкода, як саму себе. Продавець спершу показував їй свої найкрасивіші ялинки, а потім плюнув і віддав за копійки ту, на яку тицьнула вона. Струсив сніг, обв’язав грубою мотузкою, тра­диційно привітав «з наступаючим». На базарі Таня довго вибирала ялинкові прикраси, гладила пальцями шорсткі блискучі боки кульок та дзвоників. Ще купила найдовшу гірлянду та оберемок золотої мішури й понесла все додому, навантажившись, наче маленький віслючок.

Облагороджена сосна тепер мерехтіла в кутку зліва від вікна, Таня торкнулася пучками пальців її колючих довгих голочок. Понюхала руки — вони гостро пахли смолою. За її спиною почувся тихий хлопок. Шипіло та пінилось шампанське, яке розливав у бокали Андрій-«Мажорчик» на Аміниному письмовому столі.

— Чін-чін. — Він підійшов упритул, так що вона відчула запах його одеколону, подав їй бокал і дзенькнув об нього своїм. — За твоє нове життя.

— За моє нове життя, — повторила Таня й усміхнулася — «Мажорчику», святковій ялинці та новорічній ночі, що мерехтіла за вікном вогняною зливою феєрверків.

  ***

— «Адвокат», кінчай з бухлом. Ну правда, це вже нікуди не годиться. Не хотів тобі нагадувать, але ти не забувай, що в гостях. Харе бухать щодня, котики це не схвалюють.— «Псих» сидів на кухні й вечеряв, коли Вася, вже добряче напідпитку, повернувся у своє тимчасове помешкання.

— Окей, братан, завтра зав’яжу, клянусь!

Він п’яно козирнув товаришеві, потім довго вовтузився в коридорі, знімаючи куртку й берці, кілька разів втрачаючи рівновагу. Нарешті роззувся, пішов у кімнату, тримаючись за стіну, там звалився на розкладене крісло.

«Псих» похитав головою. Обидва коти терлися біля його ніг, випрошуючи, аби господар підсипав ще корму. Коли він через кілька хвилин зайшов у кімнату, з відкритого рота Васі виривалися звуки, що за гучністю могли б конкурувати з шумом двигуна трактора «Білорус». Рудий кіт звично застрибнув Супрунчику на груди й замурчав.

Вася жив у товариша вже майже два місяці. Прийшов увечері того дня, коли побив дружину, п’яний і в сльозах, попросився трохи пожити. Друг, звісно ж, не відмовив.

Супрунчик шкодував, що зірвався, але винуватив у цьому не себе, а Аню. Він боявся, що та зніме побої і заявить на нього, тому вирішив пересидіти цей час у «Психа». Спершу цілими днями нудився у квартирі, потім не витримав, набрав дружинин номер. Вона скинула, але він дзвонив знову і знову. Нарешті підняла:

— Ніколи більше не дзвони мені, — голос Ані дзвенів від ненависті.

— Прошу тебе, не кидай слухавку! — гарячково кричав він у телефон. — Пробач мені!

— Пробачити? Ти мене мало не вбив, ти доньку перелякав так, що вона тепер заїкається! — лютувала Аня. — Не дзвони мені ніколи й не думай навіть, щоб побачити Ліну! Я тебе у в’язниці згною, ти зрозумів? Херой, бл…

Зв’язок обірвався. Вася швиргонув телефоном об стіну й загарчав від безсилля. Тепер у нього не було ані дому, ані сім’ї.

Ішов час, і треба було якось виживати. Щось їсти, щось курити, десь заробити на це грошей. «Ведмедик» замовив слівце — і Васю без жодного досвіду взяли в бригаду, яка займалася ремонтом квартир. Тепер йому доводилося вправлятися зі шпателем і валиком замість комп’ютера й стосу законів. Щодня він дорогою до свого тимчасового помешкання заходив у магазин і брав велику баклажку пива. Іноді випивав її на пару з «Психом», який десь позмінно працював охоронцем, але частіше — сам. Частенько після пива «доганявся» горілкою. Раз на тиждень він так само зустрічався зі своїми хлопцями, де пив уже «по-дорослому».

Фізична праця втомлювала, але не рятувала від думок. А вони у Васі були чорніші чорного,