Східний синдром - Юлія Ілюха

хвилину. Він скоро з’явиться. Ітиме безпечно й упевнено, не підозрюючи, що на нього вже чекають. Таня міцніше обіймала гвинтівку й облизувала губи. Його кроки вона почула задовго до того, як він з’явився в полі зору її прицілу. Він ішов, неначе титан, і земля здригалася від його ходи. Зіщу­лилася, втискаючи тіло в суху пожовклу траву. Він рухався на неї розмашистим кроком господаря життя, і ґрунт пружинив під його ногами. Піймала в приціл непокриту голову, намацала точку між очима. Палець закляк на гачку, немов закам’янів. Підпустити ближче, щоб поцілити напевно. Ще трохи. Пора. Куля відьмою виривається зі ствола, летить на невидимій мітлі — туди, де ще б’ється його серце. Для неї немає перепон, вона входить легко, пробиває лобну кістку, прошиває мозок і летить далі, не прощаючись, — випадкова вбивча гостя. Він змахує руками, мов великий незграбний птах, що марно намагається злетіти в небо, і падає на землю. Таня відкидає вбік гвинтівку, зривається з місця, біжить. Ось він, біля її ніг, теплий, нерухомий, неживий. Падає на коліна, перевіряє пульс, боячись дивитися в обличчя. Невже? Невже роки страху, відчаю і болю — позаду? Вона не вірить, знову шукає нитку пульсу на зап’ястку нерухомого тіла. Якусь мить Таня вагається, потім рішучим рухом виймає «глок» і проводить ним під підборіддям чоловіка — від вуха до вуха, вганяючи ніж у плоть. Її закривавлені руки методично пиляють ножем мертве Сергієве тіло, губи шепочуть: «Чики-чики ножики, зарізали півника…»

Вирвалася зі сну гаряча і в поту, незважаючи на плюс ­вісімнадцять у кімнаті. Серце билося, як шалене, знову нагадуючи про забуте рішення зробити кардіограму. Сіла, піднесла пальці до очей, перевіряючи, чи нема на них крові.

— Це тільки сон, тільки сон, його тут немає… — повторювала, обійнявши себе руками.

Через тонку портьєру просочувався похмурий безсонячний ранок. Голий лінолеум на підлозі холодив босі ноги. Вдягнула теплі плетені «фронтові» шкарпетки, почовгала на кухню, поставила на вогонь чайник, сипнула в чашку ложку розчинної кави. За склом жбурляло й мело лапатим снігом.

Таня залишилася жити в квартирі сама. Аміна на півроку поїхала за програмою обміну студентами в Польщу, і тепер щоранку їй не треба було намагатися вичавити з себе кілька слів. Проте зараз, коли можна було мовчати, Таня почала говорити. Із собою. Звук власного голосу розганяв страх, який шкірився з кожного кутка.

— Ось і зима.

Кава парувала, а Таня гріла руки на великій керамічній чашці й дивилася, як сніг монотонно встеляє землю, перетворюючи її на безмежне біле простирадло, продерте паличками дерев та ліхтарів. Сьогодні їй не треба було йти на роботу — взяла відгул, аби нарешті здійснити давно задумане — похід до гінеколога.

Танине життя потроху знову вливалося у стабільне русло. Постійна робота, щомісячна зарплатня давали якусь упевненість у завтрашньому дні. Лише постійна незрима присутність колишнього чоловіка нависала над нею, немов величезна льодова брила, яка могла щомиті накрити її, законсервувати в льодовиковому періоді. Таня пручалася, гнала думки про нього, але він усе одно вперто повертався — у снах, у схожих на нього обличчях незнайомих чоловіків, від погляду на яких боліло серце.

Якби її спитали, де їй було страшніше: на війні чи тут, у Києві, наодинці з думками про Сергія, відповідь була б однозначна — тут. Бо війна — це лотерея. Вона не обирає, кого вбити, вона тільки розкидає своє вбивче насіння, не розбираючи, крізь чиї розпанахані груди воно проросте. Війна дає шанс вижити. А Сергій — вона знала це — жодного шансу не дасть.

— Зберись, ганчірко! Зберись! — скомандувала сама собі, стоячи перед вікном. — Досить нюняти й упиватися своїми нещастями. Доки жива — живи. Ворушись. Рухайся, рухайся!

Поставила чашку в мийку, швидко вмилась і почистила зуби. Змусила себе вдягнути теплу плетену сукню замість форми, яку вона поклала на дальню полицю і до якої повсяк­час тягнулася рука. На цю ультрамаринову сукню, скромний пуховик та бюджетні чобітки зі шкірозамінника вона витратила половину зарплати за листопад. У цій ситуації рятували макарони, кефір і дешеві яйця із «Сільпо», а ще те, що квартиру досі оплачували батьки Аміни й Джамілі, не взявши з неї ні копійки за прожиття.

Перед виходом подивилась на себе в дзеркало — худюща, бліда, з темними півколами під очима, постаріла за ці два роки на десять. Вона більше не була схожа на дівчинку-підлітка, одразу перескочила в протилежну вікову категорію — жінка років сорока, тіло якої вже почало в’янути і всихати. Поправила шапку, сховала пасмо волосся, що лізло прямо у вухо, зітхнула й незадоволено похитала головою. Біологічний годинник цокає невпинно. Треба поспішати, поки ще є час.

У метро Таню майже вдавили в напис «Не притулятися». Стояла, притиснута чужими тілами, борючись із приступом страху перед людьми, який завжди накочувався на неї в натовпі. Такий собі прощальний подарунок на довгу пам’ять від війни. І від Сергія. Заплющила очі, щоб нікого не бачити, рахувати станції, орієнтуючись винятково на голос диктора. Коли поїзд раптом різко загальмував і люди в ньому стали втрачати рівновагу, вона злякалась, що її зараз розчавлять. Але цього чомусь не сталося. Розплющила очі — і вперлася поглядом у «піксель». Чийсь піксельний торс стояв перед нею, як гора, яку ні обійти, ні перейти, мов стіна, яку не посунути й не зрушити. Таня не бачила, який вигляд має обличчя цього піксельного чоловіка, знала лише, що він дуже високий. І надійний. І такий… свій. Його рука із засмальцьованим жовто-блакитним плетеним браслетом трималася за поручень на рівні її грудей, і вона, сама того не очікуючи, не усвідомлюючи, що робить, накрила її своєю і легенько стиснула. Тані не видно було, чи змінилося його обличчя, які емоції відбилися на ньому, та їй і не треба було цього знати. Цієї миті їй просто понад усе хотілося відчувати й дарувати підтримку.

Відчинилися двері, і людський натовп ринув через них швидким енергійним потоком. Назву станції Таня прослухала. Коли «піксель» зупинився на платформі й повернувся до поїзда, вона нарешті змогла розгледіти його обличчя. Звичайний дядько з вусами й бородою — таких вона бачила сотні. Він стояв і пальцями показував їй знак «вікторі», широко усміхаючись. Її рука зметнулась догори, наче сигнальна ракета, пальці самі склалися в переможну комбінацію.

Сьогодні для Тані це був хороший знак.

Вона думала так, сидячи під кабінетом гінеколога в приватній клініці, куди вона привезла другу половину своєї листопадової зарплатні. Бахіли на ногах гармонували кольором із сукнею, і Таня, яка майже загубилася в холодному білому коридорі, фокусувалася на цих двох кольорових плямах, аби врешті-решт не розгубити ті крихти позитиву, які їй вдалося зберегти.

З кабінету виглянула молода білявка в білому халаті, спитала її прізвище й запросила увійти. У глибині, біля вікна, за столом перед комп’ютером сиділа лікарка — доглянута брюнетка із зовнішністю шістдесятирічної Моніки Белуччі, така ж байдужа й холодна, як і вся атмосфера в клініці. Праворуч за ширмою розчепірилося гінекологічне крісло. Коли Таня присіла біля лікарки на краєчок стільця, та повернулася до пацієнтки, приклеївши на обличчя вираз послужливої зацікавленості.

— Слухаю вас.

Ларіна совалася на стільці, наче він пік їй