Фройд би плакав - Ірена Ігорівна Карпа
Відтак вона вбиралася в помаранчеві майтки, помаранчевий бюстгальтер, сині джинси, білу майку, білі шкарпетки, білі кросівки, червонооправні нульоводіоптрійні окуляри і виходила з дому. Ні, вона ше навішувала на шию одну-дві епатажні прикраси й виходила з дому. Тобто, брала до рук ще один-два велетенські міхи зі сміттям (масштаби їхнього з Іллею консьюмеризму вражали!) і виходила з дому. Попрощавшись з усіма друзяками в ІСQ, вимкнувши музику, фен, праску, два-три комп'ютери, холодильник, телефон, телевізор, пральну машинку, мікрохвильову пічку, настільні лампи, опалення, перекривши газ у газовій плиті, вимкнувши воду й позакривавши кватирки, срана Марла Фріксен НАРЕШТІ ВИПИХАЛАСЯ З ДОМУ!
Біпкала сигналізацією Іллєвого авта номер 2 (старішого і не шкода для Марлиного гроблення), тирлиґала в ньому на Інтернаціональну площу по Анджея, віталася з Анджеєвим котом, забирала Анджея в авто номер 2 і їхала на студію. Співала там, кричала й матюкалася, пила мате з молоком і доводила до сліз кохану дівчину свого ліпшого друга, відтак зі всіма розціловувалася і, затягнувши Анджея до ліфта, бербенешила на чергове анемічне паті до чергових журналістів (інтелігентів сраних, представників нац.еліти, зачуханого вел-едьюкейтед бидла).
Або проробляла аналогічні операції, тільки за допомогою так-сівки. Там уже пахло ладаном.
– Чуєш запах? – питала Марла в Анджея.
– Ага… Напевно, це священик. Вечорами підробляє таксистом.
– Або таксист. У вільний час катафалком підробляє.
– Або мерцем. Бу-га-га. Кожнісіньке таксі підвозить нас все ближче до могили.
– Ні, мене не до могили. Я вже попросив своїх, аби спалили тіло, як накриюся…
– І попіл понад горами розвіяли?
– Та ні, хай у вазочку зберуть і на поличку поставлять, щоби гарно було.
– Жлобська естетика. Але вже пес із тобою. Все одно ти пиздатий пацан…
А потім Марла отримувала sms-и від Х'ялмара з іншого континенту. Він сидів собі сам-самісінький на бамбуковій зручній бамбетлі, на подвір'ї великого будинку («Як іронічно, люба – тепер, коли я сам, то маю стільки простору, а вдвох ми тулилися по чужих тісних кімнатках і готеликах…»), зітхав і бідкався про те, що тепер йому немає для кого готувати їжу. Марла обіцяла при наступній зустрічі зжерти геть усе, в т.ч. самого Х'ялмарчика. Писала, що кохає його. І це було правдою. Відтак відповідала Анджеєві: «Я теж!» на його «Люблю тебе страшенно!» і це також було правдою. За кілька годин по тому видихала на вухо Іллі: «Я люблю… тебе…» (так тихо, що він навіть не чув) і знову не брехала. Жоден із них не був «одним із». Кожному належало ціле життя, наповнене і неповторне, наскільки це було можливим у світі спільної абетки й аналогічних органів чуттів. А Марла не належала нікому. Собі включно. Марла парціально належала всім, всьому світові, але собі не належала. Марла вважала, що належить лише Богові, і він один здатен навести лад з усіма її мутками, валанцаннями, екск'юзами і екс-коханнями.
– Хоча чи може кохання бути «екс»? Воно ж існує позачасово. Якщо Бог=Любов, і Він є позачасовий, а Кохання – одна з еманацій Любові, то все сходиться. Все як в електричному колі з паралельно з'єднаними елементами. Хоча воно тут-во і ні до чого.
Нuman behaviour [84]
Марла флегматично діставала несмачні мариновані мідії зі скляної банки чорними яванськими паличками. Підносила їх по одній до очей і, розгледівши все необхідне, клала собі до рота. Потім пережовувала. Перлів усе ще не було.
– Схожі на людські зародки. Скрючені і мариновані. Ось тут ніби хребетик, тут – кулька-заготовка для голови. Хоча… Це швидше навіть не хребетик, а малі й великі статеві губи. Народилася би дівчинка, якби не маринад. Оцтові пренатальні води. Виготовлено for Country of New Castle, USA.
Марла почувалася трохи розчаровано. Щойно запримітила у спортзалі сексапільну дівчинку в рожевій футболці, з маленькими цицьками, великим (накачаним) животиком і довгим носом, як Ілля все поламав:
– Викапана моя дружина. Мене аж смикало. Таке саме тіло. Марла зітхнула.
А вдома, вже поїдаючи ті самі оцтові мідії-аперитив, прочитала у листі від подруги з Ванкувера:
ekonomika to toje buvaye veselo. osoblyvo yakscho ii vyldadaye Profesor Kessler. vchora ya spala z ii knyjenziyeyu, tam poverkh angliys'koi olivzem dopysano nimez'kiy pereklad okremykh sliv. namagayusia v nei zakohatysia. v nei taki kliovi temno siri ochi, vona vmiye zminiuvaty poriadok integruvannia funkzii i dovodyty isnuvannia rivnovajnogo stanu.
– Не одній мені нелегко, ех. Екстраполяція фор ева.
А потім Анджей із Польщі (поїхав туди чи не на свій же власний поетичний вечір) писав їй листи про те, як із ним хочуть трахатися двадцятирічні польські католички, тридцятирічні польські критикеси і сорокарічні видавчині.
– Урра!!!! – писала Марла, – Давай їби їх усіх конем!!! Тільки без фанатизму, в презервативі. Не хочу потім їздити до тебе в гості аж до Кракова хвалити твоїх тлустозадих дітей і жінку-католичку…
А вночі Марлі снилися немовлята, подібні до сповитих хробаків. Марла тримала їх, як палки вареної ковбаси, загорнуті кольоровим ганчір'ям, і дуже боялася сплутати голову з ногами.
Щоночі їй доводилося бігати понад криваво-червонезними полями диких квітів заввишки з телеграфні слупи, відчувати у себе в міжніжжі пальці незнайомих рук, що навіть не належали жоднісінькому тілові, а просто так собі плавали в безмежному морі людських автономних кінцівок. Марла знову і знову забувала почистити голову – вона нічого не записувала й не аналізувала, її внутрішня Пошуковувачка мала цю дійсність десь глибоко у своїх трансцендентній дупі, вона спала і щодуху хропіла. Потім після сну поволі наближався вечір і ставалося по кілька мікровибухів. Марла вставала, згортала книжку чи відкритий файл, взувалася і йшла куди очі світили. Аж до іншого кінця свого барижного району. А може і не йшла, а тільки хотіла. Вибухи не розривали її зсередини, а тільки зовсім трошки надривали то там, то сям. Звичайна річ звичайної людини.
Му baby makes me wanna die [85]
– Слухай! – прибігла з кухні Марла до Іллі в кімнату (траєкторія народжень максимально креативних ідей), – я би хотіла встановити премію
