Українська література » Сучасна проза » Тiнi забутих предкiв - Михайло Михайлович Коцюбинський

Тiнi забутих предкiв - Михайло Михайлович Коцюбинський

Тiнi забутих предкiв - Михайло Михайлович Коцюбинський
Сторінок:51
Додано:26-07-2024, 06:09
0 0
Голосов: 0

До видання увійшли кращі твори талановитого українського письменника, блискучого новеліста, послідовника І. Франка, майстра слова Михайла Коцюбинського (1864—1913) — «Тіні забутих предків», «Коні не винні», «Intermezzo», «Сміх» та інші. Невеликі за обсягом, проте психологічно напружені твори, в яких письменник зобразив живі й правдиві образи, належать до найвищих досягнень української класичної прози.

ISBN 978-966-03-5461-6 (Шкільна б-ка укр. та світ. літ-ри)
ISBN 978-966-03-6198-0
© Ю. Б. Кузнецов, передмова і коментарі, 2013
© О. Д. Кононученко, художнє оформлення, 2013
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

Читаємо онлайн Тiнi забутих предкiв - Михайло Михайлович Коцюбинський

Михайло Коцюбинський

Тіні забутих предків

Таємниця агави, або загадка Коцюбинського

За рік до смерті, закінчуючи останнє оповідання «На острові», Михайло Коцюбинський писав: «Завжди хвилююсь, коли бачу агаву: сіру корону твердого листу, зубатого по краях і гострого на вершечку, як затесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі. Або її цвіт — високий, до щогли подібний зелений стовбур з вінцем смерті на чолі. Бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти»[1].

Квітам, як і взагалі природі, присвячено чимало натхненних сторінок творів Коцюбинського, але агаві серед них належить особливе місце. Незадовго до смерті письменника з оповіданням «На острові» познайомився його брат Хома Коцюбинський. «Я прочитав (твір. — Ред.), — згадував він, — і здивувався, як сухий ботанічний опис опоетизовано. Агава у Михайла Михайловича не звичайна рослина, а якась жива істота. Коли через кілька хвилин я висловив своє захоплення описом, Михайло Михайлович нервово повів рукою, ніби хотів щось від себе одігнати, і сказав: «Розумієш ти, що я не агаву змалював, а своє життя...»[2].

Подібно до змальованої письменником квітки, він всмоктував силу з серця рідної землі, рідної культури, пробивався крізь матеріальні нестатки, канцелярську роботу, хвороби і нагляд поліції. Його талант розквітнув цвітом справжньої краси, який помітили не тільки в Росії, а й в Європі. І передчасна смерть обернулася безсмертям його творів, відомих у багатьох країнах світу.

Таємниця агави, цвіт яблуні, дитячі очі волошок, жайворонкова пісня — рослинний і тваринний світ завжди у творах Коцюбинського сповнений таїни. Природа була для письменника джерелом натхнення і мудрої філософії буття. «Книга природи», — полюбляв говорити письменник. Без розуміння цієї книги не зрозуміти і самого Коцюбинського, і його творів, і тієї епохи, яка кинула відблиск на все, чого торкнулося його перо. В чому ж таємниця майстерності видатного прозаїка? І в чому секрет довголіття його творів? Як сформувався цей великий талант української літератури?

«Будемо мати свого літератора!»

Одного разу в дитинстві, коли Михайлик захворів, під час марення він раптом заговорив українською мовою. В сім’ї розмовляли російською, і тому цей факт здивував домашніх. Після одужання хлопчику розповіли про цю подію, і він ще більше загорівся цікавістю до українського слова. В 9 років Михайлик пробує складати українські пісні на взірець народних, а в 12 пише велику повість з фінського життя російською мовою.

Факт народження Михайла Коцюбинського був закарбований на жовтуватому папері метричної книги Вінницького Пре-ображенського собору за 1864 р. у такій формі: «Сентябрь, 5[3]». Народився «Михаил». Батьки — «губернский секретарь Михаил Матвеев Коцюбинский и его законная жена Гликерия Максимовна, оба православного вероисповедания[4]». Дрібний державний службовець Михайло Матвійович Коцюбинський був від природи людиною неспокійною і погано уживався з начальством. Через те змушений був часто міняти роботу. Разом з ним з місця на місце мандрувала й сім’я. До кінця життя він так і не зміг забезпечити їй більш-менш пристойне існування.

Своїм вихованням Коцюбинський зобов’язаний матері. Походженням вона була з молдавського роду Абазів. Від неї, запише він згодом в автобіографії, успадкував «тонку і глибоку душевну організацію» та «любов і розуміння природи». Від няньки Хими, селянки, Михайлик почув українську народну пісню, казку. А ще, як згадував Хома Михайлович, любив ходити на ярмарки і слухати лірників. Розповіді й народні пісні сліпого діда Купріяна, який певний час мешкав у Коцюбинських, хвилювали чутливе серце хлопчини. Тому не дивно, що одного разу з підсвідомості виринув той нестримний полум’яний потяг до українського художнього слова, який не згасав уже ніколи до самого кінця його життя. Колись в листі до Володимира Гнатюка (1908) Коцюбинський скаже: «Єдиний спосіб [вижити. — Авт.] — писати по-російськи, але коли я досі сього не робив, то вже тепер не зроблю. А тим часом факт, що мої російські перекладачі дістають в кілька раз більше за переклад, ніж я за оригінал. Доведеться пропасти» [6, 88].

Улюбленець матері і пестун родини, на дванадцятому році Михайлик був змушений вперше відірватися від рідної домівки. Закінчивши дворічну народну школу в м. Барі, де вони жили, хлопець їде в Шаргород, щоб продовжити навчання в духовній семінарії — бурсі.

Після реформи освіти 1866 —1867 рр. у школах було скасовано «волосодраніє», «вуходраніє» і вистоювання голими коліньми на гречці. Проте Шаргородська бурса часів навчання Коцюбинського ще мало чим відрізнялася від описаної Помяловським. Лекції обмежувались самими запитаннями й відповідями. А від учня вимагалось лише зазубрювання текстів підручників. Інших книжок не було. Науки — арифметику і географію, грецьку, російську, церковнослов’янську мови та інші — учні бачили крізь вузеньке «віконце» підручника, який змушені були завчати майже напам’ять.

І з якою насолодою бурсаки після занять тікали до монастирського ставу, щоб позмагатися наввипередки, половити раків або в’юнів. Найбільші сміливці перетинали став, стрибали в міщанські городи і зривали там огірки. Циганською голкою вони нанизували їх на шпагат, зв’язували його кінці і з таким намистом на шиї поверталися на свій берег.

Змалку Михайлик був хворобливим, млявим. Тому й у бурсі, як і вдома, книжці віддавав перевагу над дитячими пустощами. Вчився добре, образи вмів зносити мовчки, користувався повагою у товаришів.

Одного разу в учительській, як згадував родич Коцюбинського, який працював у цій же бурсі помічником наглядача, сталася така розмова. В кімнату ввійшов учитель російської мови із стосом зошитів. Він тільки-но закінчив перевіряти твори бурсаків на тему «Як відбуваються різдвяні свята в моїй сім’ї», і, вибравши роботу Михайлика, не міг стримати захоплення. «Будемо мати свого літератора!» — з гордістю проказав він і почав читати твір уголос. Дослухавши до кінця, хтось з учителів вихопився із скептичним зауваженням. Справді, написано гарною мовою, та й думка є, але навряд чи другокласник написав це сам. Мабуть, запозичив у когось і зміст і форму.

Учитель російської, який добре знав Михайлика, не погоджувався. «Ні, панове, — відстоював він свого вихованця, — це майбутній письменник, майбутній поет. Щоправда, в нього ще слабке уявлення про справжню красу слова, але яке природне чуття художньої форми». У ці пророчі слова тоді не всі повірили.

Мешкали бурсаки на квартирах у шаргородських міщан. Від своїх хазяїв вони чули перекази з давнини — як орда набігала, як гнітила людей панщина. А часом у неділю чи свято надвечір заходила на квартиру якогось бурсака баба Фусинка. Така собі старенька Шахеризада. Пригостивши її, бурсаки з сусідніх хат сідали довкола неї і насторчували вуха. А

Відгуки про книгу Тiнi забутих предкiв - Михайло Михайлович Коцюбинський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: