У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

Всякому, хто подібно до нас бачив, що пан Вентейль цурається знайомих, а помітивши їх, одвертається, що за останні місяці зовсім постарів, що горює своє горе, живе тільки одним — доччиним щастям, днює й ночує на могилі дружини, — неважко було б зрозуміти: він скоро помре з горя, бо до нього чутки не можуть не доходити. Вентейль знав, що говорять, і може, навіть вірив чуткам.

Певне, нема людини, хай би якої високоморальної, котрої збіг обставин не змусив би вживатися з гріхом, нею ж недвозначно осуджуваним, — хоча ця людина не зразу розпізнає цей гріх під машкарою незвичайного, якою той личкується, аби втертися до неї в довіру, а потім вразити: під машкарою дивачних слів, сказаних одного вечора, незбагненного поводження того, кого вона за багато чого любить. Для такої людини, як пан Вентейль, мабуть, було б болісніше, ніж для когось, миритися зі становищем, яке неслушно вважається винятковим привілеєм богеми: це становище створюється щоразу, як гріх починає шукати собі притулку та безпечносте, причому він закладений у дитині змалку й розвивається самою природою, іноді просто змішуючи прикмети батька й матері, як ото змішує барву їхніх очей.

Але з, того, що пан Вентейль, може, знав про поводження своєї дочки, зовсім не випливає, ніби культ її в нього підірвався. Наш внутрішній світ недоступний фактам, не вони його породили і не їм нищити його. Факти можуть завдавати людським віруванням брехню, але це їм не шкодить: ціла лавина напастей чи хвороб, які звалюються на ту чи ту родину, не змусить її зневіритися в Божій благодаті чи в умільстві лікаря. Але коли пан Вентейль, думаючи про доньку та про себе, згадував про свою славу, коли він подумки знов помістив себе разом з донькою на той щабель, який їм обом одводила громадська думка, він судив себе й доньку тим самим судом, як судив би їх найбільший їхній ворог з-поміж комбрейців. Йому ввижалося, ніби вони з дочкою скотились на саме дно, і в його манерах давалася взнаки якась упослідженість, запобігливість до тих, хто нині стояв вище за нього й на кого він дивився знизу вгору (хоча раніше все було навпаки), марними були його потуги піднятися до них, коротше, на ньому висло тягарем усе те, що є сливе неминучим наслідком життєвого краху.

Якось проходячи разом зі Сванном комбрейською вулицею, ми наткнулися на пана Вентейля — той вийшов з-за рогу й просто налетів на нас. І тут Сванн повівся з викличним милосердям світської людини, яка відмовилась од моральних забобонів і бачить у безчесті ближнього лише привід виявити до нього зичливість. Зовнішні ознаки її тим паче приємні самолюбству доброзичливця, що він відчуває, настільки вона дорога зганьбленому. Сванн завів з паном Вентейлем довгу розмову, хоча досі був з ним ледве знайомий. А на прощання попросив його прислати якось свою доньку до Тансонвіля, щоб там пограла. Два роки тому така пропозиція обурила б пана Вентейля, а тепер він був удячний і лише зі скромности вважав за обов'язок відмовитися. Сваннова люб'язність видавалась йому шляхетною і вчасною підтримкою, але пан Вентейль усе ж вирішив: краще, мабуть, не скористатися з неї, хіба мало — спізнати суто платонічну втіху від того, що її тобі дано?

— Яка людина! — сказав він по тому, як Сванн пішов, сказав з тим урочистим благоговінням, якими переймаються розумні й гарні міщаночки, захоплені своєю дюкинею, навіть коли вона бридка й дурна. — Який чоловік! Шкода тільки, що він так невдало одружився…

І найщиріші люди схильні до лицемірства, розмовляючи з кимось, вони криються зі своєю думкою про нього, але не встигне той одійти, як викладають навпрошки все, що про нього думають. Мої родичі приєдналися до жалів пана Вентейля з приводу невдалого одруження Сванна, приєднались в ім'я тих засад та умовностей, які нібито не порушувалися в Монжувені. Саме як люди одного з паном Вентейлем кола, вони заявили, що тут двох думок бути не може.

Пан Вентейль так і не вирядив своєї доньки до й той шкодував про це. Щоразу, вже попрощавшись після чергового здибання з паном Вентейлем, Сванн згадував, що давно вже збирається розпитати в нього про одну особу, яка носить таке саме прізвище, мабуть же, про Вентейлевого родича. І він твердо поклав собі не забути довідатися про нього, коли пан Вентейль пришле доньку до Тансонвіля.

Прохідка на мезеглізьку сторону була коротша проти іншого нашого маршруту і в непевну погоду ми воліли виряджатися туди; оскільки ж там часто дощило, то завше трималися руссенвільського узлісся, в гущавині якого можна було перебути.

Часто сонце ховалося за хмарою, розтоплювало її й золотило закрайки. Блиск (але не освітлення) втікав з рівнини, де ніби завмирало все життя, тоді як сільце Руссенвіль з гнітючою чіткістю й викінченістю малювало на тлі неба мереживо білих гребінців своїх покрівель. Подмух вітру зігнав з дерева крука, й він пропав у безвісті, а проти білястого крайнеба синіли далекі ліси, наче намальовані на однобарвних картинах, почеплених у перестінках старих будинків.

В інші ж дні йшов дощ, яким погрожував нам капуцин, виставлений у вітрині оптика; водяні краплини, подібно перелітним птахам, що рушають у вирій усією зграєю, падали з неба щільними зімкнутими лавами. Вони не відривались одна від одної, не летіли наосліп у своїй рясній навалі, — ні, кожна, витримуючи своє місце в лаві, тягла за собою наступну, й небо темнішало від них ще дужче, ніж при відльоті ластівок.

Ми ховалися в лісі, аж поки хмару проносило й згори падали тільки окремі крапелинки, слабші, повільніші. Ми виходили зі схрону, земля не встигла розгрузнути, а краплям добре на листі, не квапляться падати: яскріючи проти сонця, вони вигравають на жилках край листка, а потім зриваються з високої гілки просто тобі на носа.

Часто ми ховалися від дощу заодно з кам'яними святими та патріархами на паперті храму Андрія Первозванного-в-полях. Яка це була французька церква! Надбрамні святі, королі-лицарі з лілеєю в руці, сцени весілля й похорону були зображені так, як вони могли постати в уяві нашої кухарки. Різьбар оповів анекдоти про Арістотеля й Верґілія в тому ж дусі, в якому Франсуаза охоче говорила на кухні про Людбвіка Святого, ніби особисто знала його, говорила, звичайно, для того, щоб присоромити моїх дідуся та бабусю, які були не такі «праведні». Відчувалось: уявлення середньовічного художника й середньовічної селянки (яка дожила до XIX ст.) про древню й християнську історію, уявлення безхитрі й неточні, були