У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

Збираючись вирушити на мезеґлізьку сторону, не дуже рано й навіть коли небо хмарилось, бо прогулянка мала бути недовга й не заводила нас надто далеко, ми виходили, нібито нам було байдуже, парадними дверима тітчиного дому на вулицю Святого Духа. Нам уклонявся зброяр, ми опускали листи до поштової скриньки, принагідно від імени Франсуази передавали Теодорові, що в нас уже скінчилась олива чи кава, і виходили з міста шляхом, що тягся понад білою загорожею парку пана Сванна. Ще на підході до паркану нас вітав, виходячи назустріч, запах безу. Самі ж безові кущі цікаво вистромлювали з-за штахетів оточені зеленими, свіжими сердечками листя султани з лілового й білого пір'я, блискучого навіть у затінку. Деякі бези, напівприховані будиночком під черепицею, де жив сторож, будиночком, охрещеним домом стрільців, увінчували його Готичний шпиль своїм рожевим мінаретом. Весняні німфи видалися б вульгарними поряд з цими юними гуріями, які наділяли французький сад живими й чистими тонами перських мініатюр. Мені страх як кортіло обвити руками їхній гнучкий стан, пригорнути до себе зірчасті кучерики духмяних головок, але ми йшли не зупиняючись. Після одруження Сванна мої рідні перестали навідуватися в Тансонвіль, і тепер, аби не створилося враження, ніби зазираємо до парку, ми звертали зі шляху, який тягся попід парканом і виводив у чисте поле. Обирали іншу путь до того самого поля, тільки кружну, обхідну, заломлюючи чортові ковбасу. Одного разу дідусь зауважив батькові:

— Сванн учора казав, що з нагоди від'їзду дружини та доньки до Реймса він хоче на день-другий заскочити до Парижа. Ми могли б сьогодні пройти повз парк, адже дам тепер тут нема: це б дуже скоротило нашу дорогу.

Ми спинилися біля паркану. Без уже одцвітав, на деяких кущах високі лілові люстри ще надимали делікатні пухирі своїх квітів, але на багатьох, де ще тиждень тому серед листя буяло запашне шумовиння, в'янув і чорнів накип, порожній, сухий і позбавлений запаху. Дідусь показав батькові, де саме парк лишився незайманим і що в ньому змінилося відтоді, як вони зі Сванновим батьком гуляли тут у день смерти його дружини. Користуючись нагодою, дідусь іще раз оповів нам про цю прогулянку.

Навпроти нас до дому в глибині маєтку піднімалася сонячна алея, обсаджена настурціями. Праворуч, пониззям, розлігся парк. Ставок, обсаджений високими деревами, загатив ще Сваннів батько, але навіть коли людина створює щось зовсім штучне, вона працює на природу; деякі куточки так і тримають усе під своєю зверхністю; з давніх-давен пильнують у паркові свої незнищенні годла, ніби людської руки тут і не знали, ніби нетрі знов і знов обступали їх звідусіль, прибираючи з біди їхні обриси й накладаючись на рукотворні речі. Так у кінці алеї, що спускалася до ставка, утворився двоярусний, сплетений з незабудок та барвінку, вінок, оточивши світлотінь водяної гладіні, а косарики, схиляючи з царственою величавістю свої мечі, простягали над сідачем і водяними жовтцями на мокрих ніжках розтріпані бузкові й жовті лілейні квіти свого ставкового берла.

Від'їзд панночки Сванн виключав страшну небезпеку побачити на алеях цю пестунку долі, яка приятелювала з Берґоттом і оглядала з ним старовинні собори, яка мене упізнавала й гордувала мною. Але через це мені вже не так хотілось помилуватися на Тансонвіль, коли вперше мені було дозволено його відвідати. Навпаки, в дідусевих та батькових очах ця обставина, здається, надавала маєткові Сванна особливого затишку, нетривалої зваби, вона була для них усе одно, що безхмарне небо під час виправи у гори: завдяки цьому день здавався винятково сприятливим для прогулянки на мезеґлізьку сторону.

Я бажав, щоб їхні розрахунки провалилися, щоб якимсь дивом панна Сванн та її тато раптом опинилися перед нами, а ми не встигли б утекти й мусили мимоволі з нею познайомитися. Ось чому, помітивши на траві знак її можливої присутности — покинутий кошик і поряд вудку, поплавок якої гойдався на воді, — я спробував одвернути батькову й дідову увагу від цього.

А втім, Сванн же сам казав, що йому не випадає їхати звідси, бо завітали родичі, а, отже, вудка могла належати комусь із гостей. Одначе на алеях не видно було ані душі.

Розтинаючи верхів'я високого дерева, незримий птах, збуваючи безконечно довгий день, вивіряв протяглою нотою довколишню пустку, але діставав од неї такий одностайний відгук, таку потужну відсіч затишшям і супокоєм, що виникало враження, ніби птах, домагаючись, аби ця хвилина чимшвидше минула, зупинив її назавше. Сонячне світло так немилосердно лилося з застиглого неба, що хотілось утікати від нього. Навіть заснулий ставок, чий сон ненастанно порушували комахи, марячи, мабуть, про якийсь фантастичний Мальстрем, і той загострював тривогу, яку викликав у мене корковий поплавець. Мені здавалося, ніби його ось-ось понесе з запаморочливою швидкістю по безмовних небесних просторах, відбитих у ставку; начебто поставлений майже сторчма поплавець нараз пірне у воду, і я вже питав себе: може, попри все моє палке бажання й страх познайомитися з панночкою Сванн, я мушу попередити її, що риба клює, але мені довелося бігом наздоганяти батька й дідуся, вони кликали мене, здивовані, що я не пішов за ними в поле стежкою, на яку вони вже звернули.

Над стежкою роївся дух глоду. Живопліт скидавсь на ряд капличок, похованих під купами квітів, звалених на вівтарі, долі біля вівтаря сонце вимальовувало світляні квадратики, ніби пройшовши крізь віконні шибки. Від живоплоту ширився єлейний, такий же специфічний дух, ніби я стояв перед вівтарем Богоматері, і квіти, так само ошатні, як там, недбало тримали пишні китички тичинок — ці тонкі променисті стрілки «пломінкої» готики, подібні до тих, що в церкві ажурують поруччя амвону або віконні рамена. Але тут вони розпустилися білим м'якушем квітів полуниці. Якими безхитрими й сільськими здаються проти них квіти шипшини, що за кілька тижнів стануть і собі пнутися на осоння цією самою глухою сакомкою, вбрані в рожеві блузки з гладенького єдвабу, так що пазуха їхня розхристується від найслабшого леготу!

Але даремно я зупинявся перед кущем глоду, вдихаючи цей невидимий, характерний запах, намагаючись утямити його (хоча моя голова не знала, що робити з ним), гублячи його й віднаходячи, зливаючись із тим ритмом, який з юнацькою легкістю розкидав ці квіти там і сям, через несподівані прогалини, як несподіваними бувають деякі музичні інтервали. Квіти з невичерпною гойністю