Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун
У 1927 році він розробив удосконалення, що стало революцією в будівництві гоночних човнів у Америці. Багато років Ед Лідер, який змінив Хірама Конібеара як тренер команди Вашингтона, пропонував, щоб Покок спробував зробити човен із місцевого західного червоного кедра, що ріс так густо і був такий високий у Вашингтоні та Британській Колумбії. Зрештою, іспанський кедр був дорогий, бо його імпортували з його батьківщини — Південної Америки. (Іспанський кедр, Cedrela Odorata, насправді був не іспанський і не кедр, а походив із сімейства порід червоного дерева.) Він був також знаний своєю ламкістю, що вимагало майже постійного ремонту університетського флоту човнів. Пококові сподобалась ідея спробувати місцевий кедр. Протягом багатьох років він звертав увагу на легкість і міцність старих індіанських каное з кедрів, що досі іноді курсували у водах затоки Пьюджет-Саунд. Але його відрадив від експериментів із цим деревом головний тренер «Іржавий» Каллоу. Він був лісорубом у молоді роки і, як і більшість лісорубів, вважав, що кедр був придатний лише для виробництва гонту й черепиці. Але коли, нарешті, Покок пішов за покликом свого серця і почав експериментувати з деревом у 1927 році, він був враженим можливостями, що йому відкрилися.
Західний червоний кедр (туя складчаста) є свого роду чудо-деревом. Низька щільність дозволяє легко формувати його чи то долотом, чи фуганком або ручною пилою. Його відкрита клітинна структура робить його легким і плавучим, а у веслуванні легкість означає швидкість. Його туга, рівномірна текстура робить його міцним, але гнучким, легким для згинання, але не схильним до викривлення, деформації або розширення. Він не має смоли чи живиці, але його волокна містять хімічні речовини під назвою туяпліцини, які діють як природні консерванти, що обумовлює його високу стійкість до гниття і водночас надає йому прекрасного аромату. Він має гарний вигляд, добре піддається обробці й може бути відполірований до високого рівня блиску, необхідного, щоб забезпечити гладке без тертя гоночне днище, якого вимагає якісний човен.
Покок швидко став новонаверненим. Незабаром він прочісував Північний Захід у пошуках кедра найвищої якості, яку лиш міг знайти, здійснюючи тривалі подорожі на димні лісопилки на Олімпійському півострові і далеко на північ у ще незаймані ліси Британської Колумбії. Він знайшов саме те, що хотів, у туманних лісах, що оточують озеро Ковічан на острові Ванкувер. Із кедрових складських запасів, які він знайшов там — довгих, із щільною текстурою, прямих секцій, вирізаних із масивних, древніх дерев — він міг випиляти елегантні дошки завширшки півметра або більше і завдовжки півтора метра. Із цих дощок він міг настругати ідентичні пари значно тонших дощок — ніжних листів із кедра всього 4 міліметри завтовшки, і кожен мав дзеркальне відображення іншого, із тим самим візерунком текстури. Розміщуючи ці пари ялинкою по обидва боки від кіля, він міг забезпечити ідеальну симетрію у зовнішньому вигляді човна і його продуктивності.
Ці гнучкі листи з кедра також дозволили Пококові покінчити з нескінченним прибиванням цвяхами дощок обшивки до ребер човна. Натомість, він міг просто прив’язати листи деревини до каркаса човна, підганяючи їх відповідно до його форми, потім накрити всю компоновку важкими ковдрами й завести пару від системи опалення човнової станції під ковдри. Пара спричиняла розм’якшення кедра і згинання його до набуття форми каркаса. Коли Покок вимикав пару і знімав ковдри через три дні, кедрові листи ідеально тримали свою нову форму. Усе, що він мав зробити — це висушити їх і приклеїти до каркаса. Це був той самий метод, який прибережні народи Саліш на Північному Заході використовували протягом століть, щоб створювати коробки із гнутої деревини з одинарних кедрових дощок. Гладкі човни, що виходили в результаті цього процесу, були не лише красивішими за за судна з іспанського кедра, а також помітно швидшими. Гарвард замовив як експеримент один із перших човнів, що мали вийти з майстерні Покока, і швидко доповів, що судно на кілька повних секунд скоротило найкращий час їхнього екіпажа.
Разом із кедровою обшивкою, прикріпленою до човна, Покок встановлював полози і сидіння, такелаж, компоновку керма й оздоблення. Він пишався тим, що використовував різноманіття північно-західних порід дерев у своїх продуктах — цукрову сосну для кілів, ясен для каркасів, сітхінську ялину для різьблених вручну сидінь, аляскинський жовтий кедр для планширів. Цей останній він любив найбільше, тому що з роками він змінював колір зі старої слонової кістки на відтінок золотого меду, що гармонізував із полірованим червоним кольором кедрових корпусів. Він протягував прозору шовкову тканину через кормову і носову частини і покривав шовк лаком. Коли лак висихав і твердів на тканині, він створював тендітний і прекрасний напівпрозорий жовтий настил уздовж усього судна. Нарешті, він працював над поліруванням, годинами вручну тер кедровий корпус порошкоподібною пемзою і вапняком, наносячи тонкі шари морського лаку, потім розтирав покриття знову і знову доти, доки воно не починало блищати, як стояча вода. Казали, що він використовував 15 літрів лаку, щоб отримати бажану якість полірування. Лише тоді, коли воно яскраво виблискувало і здавалося живим у своїй гладкості та з потенціалом до швидкості, Покок казав, що човен готовий до використання.
Була ще одна річ про кедр, свого роду секрет, який Покок відкрив випадково після того, як його перші човни, виготовлені з цього дерева, перебували на воді вже деякий час. Люди почали називати їх «бананові човни», адже щойно вони потрапляли у воду, їхні носи й корми були схильні до незначного вигинання догори. Покок задумався над цим ефектом і його наслідками та поволі дійшов приголомшливого висновку. Хоча кедр не розширювався
