Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун
Зусилля Ульбріксона із забивання в другокурсників кілка чи двох дали змішані результати. Два тижні по тому він зробив крок, який невідворотно розкрив рівень його високої поваги до них, хоча він і намагався приховати це. Коли він уперше вивісив орієнтовні списки екіпажів у новому році на дошці на човновій станції, кожен міг відразу побачити, що чотири з п’яти потенційних університетських човнів були складені, як зазвичай, із суміші хлопців із різних класів — кількох із торішнього другого човна першокурсників, кількох із кожного з двох торішніх юніорських човнів та декількох із торішньої основної університетської команди. Лише один екіпаж залишився цілісним від минулого року — човен Джо, перший човен першокурсників.
Принаймні поки що другокурсники мали сидіти разом точно так само, як і в червні, коли ракети, що відзначали їхню перемогу, вибухнули над автомобільним мостом у Поукіпзі: Джордж Лунд — на носі, Шорті Хант — номер 2, Джо Ранц — 3, Чак Хартман — 4, Делос Шох — 5, Боб Грін — 6, Роджер Морріс — 7, Бад Шахт — загребний і Джордж Моррі — рульовий. Призначення в човен видавалося матеріальним і неспростовним доказом, що припущення другокурсників були правдивими — було таки в них щось особливе, і Ульбріксон мав незвичайну віру в них як у єдине ціле. Але щоб будь-хто і особливо самі другокурсники не вбачали в цьому занадто багато, Ульбріксон поставив човен аж у низ списку, що загалом означав статус екіпажа в програмі. Другокурсники були не в першому чи другому човні. Вони були, в дійсності, у п’ятому човні, на найнижчій сходинці драбини та на останньому місці, де будь-хто очікував побачити серйозних претендентів на веслування в першій університетській команді наступної весни.
Хлопці не знали, як сприйняти таку неоднозначну інформацію. Хоч вони і не були дуже близькими, але зраділи можливості знову веслувати разом, навіть лише тому, що, схоже, їм це так добре вдавалося. Але враховуючи їхнє чемпіонство, вони визнали свою позицію у списку як необґрунтоване пониження і почувались добряче заляканими поведінкою свого нового тренера. Пиха хутко зникла з їхньої ходи. Ульбріксон був сильнішим чоловіком, ніж Боллес, і цей сезон явно буде складніший, ніж попередній.
Коли почався осінній тренувальний сезон, Джо докладав усіх зусиль, щоб не впасти духом. Його турбували не лише статус команди, жорсткість довгих тренувань чи неминучі дні веслування в дощ і пронизливий холод. Це було глибоко особисте. Незважаючи на довге літо за працею, він виявився ще біднішим, ніж був минулого року. Навіть вартість квитка у кіно в суботу ввечері тепер здавалася нерозсудливо марнотратною для нього. Його побачення з Джойс перетворилися на сумовиті зустрічі в студентській їдальні, де вони змішували кетчуп із гарячою водою і називали це томатним супом, а закінчували їжу крекерами з прісного тіста. Кільце з діамантом на пальці Джойс тішило обох, але часом Джо не міг утриматись, щоб не поглянути на нього і не замислитись, чи зможе він бодай колись справдити його наслідки.
Сімейні справи також гризли його. Джо, нарешті, пішов до свого брата Фреда і запитав його прямо, де їхній батько, і Фред, після якогось мимрення і заїкання, сказав йому. Гаррі, Тула і зведені брати і сестри Джо жили в Сіетлі. Вони були там, насправді, увесь час із тієї ночі у 1929 році, коли поїхали й залишили Джо самого в Секвімі.
Спочатку вони переїхали в напівзруйнований сарай унизу на набережній, на периферії Гувервілля. Хоч то й не була крита толем халупа, але вона була не набагато кращою. Хатина мала лише дві кімнати. Одна з них, із туалетом і раковиною, слугувала кухнею і ванною. Інша, з дров’яною піччю в кутку, була вітальнею і спальнею для всіх 6 членів сім’ї. Вночі вантажівки гуркотіли просто в кількох сантиметрах від їхніх вхідних дверей. Повії і бандити тинялися по дорозі під ліхтарями. Щури снували по кутках обох кімнат. Гаррі, не в змозі знайти роботу, у пошуках якої вони приїхали до Сіетла, жив на виплати по безробіттю.
Вони не довго залишалися в сараї на набережній, але місце, куди вони поїхали далі, було не надто кращим — старий будинок на Фінні Рідж, на захід від озера Грін. Він був збудований у 1885 році і з того часу не бачив ні реконструкції, ні ремонту. У ньому була лише одна електрична розетка й одинарна дров’яна піч для обігріву. Піч приносила мало користі, адже, у будь-якому разі, вони не могли дозволити собі дрова, щоб топити її. Розташований на гірському гребені, будинок уловлював кожен порив холодного вітру, що віяв знизу від Арктики на місто. Прагнучи нагріти будинок і поставити трохи їжі на стіл, Тула стала частою відвідувачкою місцевих кухонь із супом та сусіднього продовольчого складу, відкритого Лігою безробітних громадян — організацією, заснованою місцевими соціалістами. Присвячуючи себе роздачі продовольства і дров знедоленим, члени ліги підбирали все, що могли, наприклад, частково зіпсовані зернові на полях східної частини штату Вашингтон, і добували дрова в горах Каскад. Усе, що знаходили, вони зносили назад до Сіетла. Однак збори в продовольчому складі завжди були невеликі. Більшість страв, які Тулі вдавалося поставити перед своїми дітьми, складалися з пісних рагу, зварених із пастернаку, брукви, картоплі і тонких смужок яловичини. Переважно не маючи дров для печі, вона призвичаїлася перевертати свою електричну праску догори дном, підключати її до
