Американський психопат - Брет Істон Елліс

якщо задушу Луїса? Якби я одружився з Евелін, чи змусила б вона мене купувати їй сукні від «Лакруа», аж доки ми не оформимо розлучення? Чи підписали перемир’я в Намібії колоніальні сили Південної Африки та чорні партизани, яких підтримує Радянський Союз? Може, світ став би кращим, добрішим місцем, якби Луїса порізали на шматки? Мій світ цілком міг би, то чому б ні? Насправді нема ніякого… з іншого боку. Справді, вже надто пізно ставити такі питання, бо я вже у чоловічій вбиральні, дивлюся на себе у дзеркало — ідеальні засмага та зачіска, роздивляюся зуби — ідеально прямі, білі та блискучі. Підморгнувши своєму відображенню, я глибоко дихаю, вдягаючи шкіряні рукавички від «Армані», і прямую до кабінки, зайнятої Луїсом. Вбиральня порожня. У кабінках нікого немає, окрім Луїса у крайній із них, він не зачинив двері, і, коли я підходжу, його голос, що насвистує щось зі «Знедолених», стає майже нестерпно голосним.

Луїс стоїть до мене спиною, на ньому кашеміровий блейзер, шерстяні картаті штани, біла сорочка з шовку та бавовни, він мочиться в унітаз. Я бачу, що він відчув рух позаду себе, бо помітно заціпенів, і звук струменя сечі, що ллється у воду, раптово припинився. Наче в уповільненій зйомці, моє власне важке дихання витісняє всі інші звуки, зір трохи тьмяніє з боків, мої руки лягають на комірець його кашемірового блейзера та сорочки з бавовни та фланелі, охоплюють шию, доки великі пальці не зустрічаються на його загривку, а вказівні — просто над кадиком Луїса. Я починаю тиснути все сильніше, але все одно Луїс розвертається (досі уповільнена зйомка) і дивиться на мене, одна рука лежить на його светрі «Поло» з шовку та шерсті, а друга підводиться вгору. Спочатку його повіки тремтять, а потім очі широко розплющуються, саме цього я і хочу. Хочу бачити, як викривляється й червоніє обличчя Луїса, хочу, щоб він знав, хто це, хто вбиває його. Я хочу, щоб останнім обличчям, взагалі, останнім, що Луїс побачить перед смертю, був я, хочу вигукнути: «Я трахаю Кортні. Чуєш? Я трахаю Кортні. Ха-ха-ха», і щоб це були останні слова, останні звуки, які він чутиме, поки його ж власне булькотіння разом із хрускотом трахеї не витіснить все інше. Луїс витріщається на мене, я напружую м’язи рук, готуючись до боротьби. Але я розчарований — опору нема.

Замість того Луїс опускає погляд на мої зап’ястки, тремтить, наче від нерішучості, тоді опускає голову і… цілує мою ліву руку, а потім дивиться на мене сором’язливо, в його обличчі повно… любові, і лише трохи незручності. Правою рукою він ніжно торкається моєї щоки. Я закляк, стою там, з витягнутими руками і пальцями навколо Луїсової шиї.

— Боже, Патріку, — шепоче він. — Чому тут?

Тепер його рука пестить моє волосся. Я дивлюсь на стінку кабінки, де хтось видряпав: «Едвін шикарно відсмоктує», я досі наче паралізований, збентежено дивлюсь на ці слова, на рамку, видряпану навколо них, наче там є якась відповідь, є істина. Едвін? Який Едвін? Я трясу головою, щоб прочистити її, і дивлюся на Луїса, до нього наче прилипла ця жахлива закохана посмішка; я намагаюся стиснути руки сильніше, моє обличчя спотворене напруженням, але я не можу, руки не стискаються і в такому положенні виглядають безпорадно й сміховинно.

— Я бачив, як ти дивився на мене, — каже він, задихаючись. — Я знаю, яке в тебе… — він сковтує, — …гаряче тіло.

Луїс намагається поцілувати мене в губи, але я відступаю, випадково зачинивши двері кабінки цим рухом. Я опускаю руки, але Луїс бере їх і повертає на місце. Я знову опускаю і стою там, обдумуючи наступний крок, але не можу поворухнутися.

— Не треба… соромитися, — каже він.

Я глибоко вдихаю, заплющую очі, подумки рахую до десяти, розплющую очі й роблю безпорадну спробу знову піднести руки і задушити Луїса, але вони обважнілі, звести їх — неможливе завдання.

— Ти не знаєш, як довго я цього хотів… — Луїс зітхає, тремтить, розтирає мені плечі. — З Різдвяної вечірки в «Аризоні 206». Пам’ятаєш, тій, де на тобі була червона смугаста краватка в пейслі, від «Армані».

Уперше я помічаю, що у нього досі розстебнуті штани, тоді спокійно і легко я виходжу з кабінки, йду до раковини, щоб помити руки, але на мені досі рукавички і я не хочу їх знімати. Вбиральня клубу «Єль» раптом здається мені найхолоднішою кімнатою у Всесвіті, і я мимоволі здригаюсь. Луїс йде за мною, торкається мого піджака, припадає до мене біля раковини.

— Я хочу тебе… — низьким, педикуватим голосом шепоче він і, коли я повільно повертаю до нього голову, зігнувшись над раковиною, закипаючи, випромінюючи огиду, додає: — …теж.

Я вилітаю з вбиральні, мало не збивши, здається, Брюстера Віппла. Посміхаюсь метрдотелю і, потиснувши йому руку, біжу до ліфта, але не встигаю, двері зачиняються, і я б’ю по них кулаком і лаюсь. Опанувавши себе, помічаю, що метрдотель про щось говорить із офіціантом, і обидва здивовано дивляться в мій бік, тож я виструнчуюся, сором’язливо всміхаюсь і махаю їм рукою. Виходить Луїс, спокійний, він досі посміхається і шаріється, а я просто стою і дозволяю йому підійти. Він мовчить.

— Що… це… було? — нарешті шиплю я.

— Куди ти йдеш? — шепоче він здивовано.

— Я… мені треба… — я затинаюсь, оглядаю заповнену обідню залу і повертаюся до тремтливого, спраглого обличчя Луїса. — Мені треба повернути відеокасети, — кажу я і тисну на кнопку виклику ліфта.

Але мені уривається терпець і я прямую назад до свого столика.

— Патріку, — гукає Луїс.

Я розвертаюсь.

— Що?

Самими губами він вимовляє «я тобі подзвоню», і вираз його обличчя запевняє мене, що моя «таємниця» з ним у безпеці.

— Господи, — мало не блювонув я, мене помітно трясе, і я знову сідаю за стіл, це цілковита поразка.

Не знімаючи рукавичок, одним ковтком допиваю рештки водянистого «Джей енд Бі» з льодом. І, щойно я сідаю, Ван-Паттен запитує:

— Гей, Бейтмене, а як правильно носити затискач для краватки?

— Затискач для краватки обов’язково вимагає ділового одягу, він робить зовнішній вигляд більш охайним та акуратним. Але цей аксесуар не повинен домінувати над самою краваткою. Оберіть простий золотий затискач, можна — з невеликою прикрасою і розташуйте біля нижнього кінця краватки під кутом сорок п’ять градусів, спрямувавши його вниз.

Убивство собаки

Мені телефонує Кортні,