Американський психопат - Брет Істон Елліс

— Не гнівайся на мене, Патріку, — горланить Луїс у відчаї. — Усе буде добре.

— Господи, та облиш, — волаю я. — Послухай, Пол Овен досі опікується рахунками Фішера?

Керрузерс дивиться на нього, потім — на мене.

— Так, здається. Я чув, у Ешлі хламідії.

— Я з ним поговорю, — кричу я, підводжуся і сідаю на порожнє місце поряд із Овеном.

Але коли я сідаю, щось дивне на сцені привертає мою увагу. Боно йде за мною, стає навколішки на самому краю і дивиться просто мені в очі; на ньому чорні джинси (може, «Гітано»), сандалі, шкіряна жилетка без сорочки під нею. У нього біле тіло, запорошене потом, — недостатньо підкачане, поганий тонус м’язів, а те, що можна назвати м’язами, вкрите волоссям на грудях. На голові ковбойський капелюх, волосся зібране у хвіст, він стогне щось похоронне (я розчув рядок «Герой — лише комаха в цьому світі»). На його обличчі ледь помітна самовдоволена усмішка, вона збільшується, впевнено стає ширшою, у нього сяють очі й фон сцени стає червоним; і раптом на мене накочується це відчуття, це знання — я можу бачити серце Боно, і моє власне від цього б’ється швидше, бо я розумію, що співак передає мені щось. Я усвідомлюю, що у нас чимало спільного, відчуваю зв’язок, і не так уже й важко повірити, що невидимі нитки, що йдуть від нього, зараз огорнули мене; публіка зникає, музика уповільнюється, стає м’якшою, на сцені тільки Боно (стадіон порожній, група розчиняється в повітрі), і це повідомлення, його повідомлення, воно спочатку непевне, однак з кожним разом все потужнішає, він киває мені, я киваю йому, все стає яснішим, моє тіло живе, воно горить, раптом спалах білого, сліпучого світла, воно з’являється нізвідки, огортає мене, і я чую, я справді відчуваю, я можу розібрати це повідомлення, що горить оранжевими літерами над головою Боно: «Я… диявол… і я… такий… як… ти…»

А потім всі — публіка, музиканти — з’являються знову, музика повільно наростає, і Боно, відчувши, що я отримав повідомлення (я точно знаю, що він відчув мою реакцію), відвертається, задоволений; мені лоскотно, моє обличчя розпашілось, ерекція пульсує до болю, руки напружено стиснені в кулаки. Однак раптом все це минає, наче хтось натиснув вимикач, фон знову стає білим. Боно, диявол, на іншому боці сцени, і все зникає — відчуття в серці, в голові. Тепер мені неодмінно потрібно дізнатись про рахунки Фішера, якими опікується Овен, ця інформація видається життєво важливою, важливішою за той зв’язок, що виник у мене з Боно — він віддаляється, блякне. Я повертаюсь до Пола Овена.

— Гей, — гукаю я. — Як воно?

— Оті хлопці… — він вказує на групу робітників сцени, що стоять біля дальнього краю першого ряду і вдивляються в натовп, про щось розмовляючи. — Вони показували на Евелін, Кортні та Ешлі.

— Хто вони? — кричу я. — Вони з Оппенхаймера?

— Ні, — волає Овен у відповідь. — Гадаю, це адміністратори, шукають дівчат для сексу з групою.

— Ого, — кричу я. — Я думав, може, вони з «Барніз».

— Ні, — кричить він, — їх називають секс- координаторами.

— А ти звідки це знаєш?

— Мій кузен — менеджер проекту «Все, що потрібно від пекла», — кричить він.

— Мене дратує, що ти це знаєш, — кажу я.

— Що? — волає Овен.

— Ти досі опікуєшся рахунками Фішера? — кричу я у відповідь.

— Так, — горлає він. — Пощастило, так, Маркусе?

— Звісно, — волаю я. — Як ти їх отримав?

— Ну, я мав справу з рахунками Ренсома, і все просто стало на свої місця. — Він безпорадно знизує плечима, охайний вилупок. — Розумієш?

— Ого! — гукаю я.

— Так, — кричить Пол у відповідь, потім розвертається на місці й кричить на двох жирних і тупих на вигляд дівчат з Нью-Джерсі, які по черзі палять величезний косяк; одна з цих корів загорнулась, здається, в ірландський прапор. — Приберіть, будь ласка, свою смердючу траву, від неї тхне.

— Я теж так хочу, — кричу я, розглядаючи його ідеально рівний проділ; у нього навіть шкіра голови засмагла.

— Чого хочеш? — гукає він. — Марихуани?

— Ні, нічого, — кричу я так, що горло болить, і відкидаюсь на спинку сидіння, порожнім поглядом витріщаюсь на сцену й гризу ніготь на великому пальці, псуючи вчорашній манікюр.

Коли Евелін та Ешлі повертаються, ми йдемо звідти, і вже пізніше лімузин їде назад на Мангеттен, до наших столиків у «Брюсселі», відкорковано ще пляшку «Кристалу», по телевізору досі говорить Рейґан; Евелін та Ешлі розповідають, що біля жіночої вбиральні до них підійшли двоє викидайл і запропонували їм зайти за сцену. Я пояснив їм, хто це був і для чого вони це роблять.

— Боже, — роззявляє рот Евелін. — То мене, кажеш… секс-координували?

— Б’юсь об заклад, у Боно маленький член, — каже Овен, дивлячись у тоноване вікно. — Знаєте, ці ірландці…

— Як думаєте, у них там був банкомат? — питає Луїс.

— Ешлі, — вигукує Евелін. — Ти чула? Нас секс- координували!

— Як виглядає моя зачіска? — питаю я.

— Ще «Кристалу»? — питає Кортні в Луїса.

Трохи про день четверга

…Зараз по обіді, і я опиняюсь у телефонній будці на розі десь у центрі, не знаю де, але я спітнів, у голові важко пульсує мігрень, у мене першокласний напад паніки, тож я шукаю по кишенях «Валіум», «Ксанакс», рештки «Гальціону», хоч щось, але знаходжу лише три потерті пігулки «Нуприну» в коробочці від «Ґуччі», тож кидаю до рота одразу всі три, запиваю дієтичною пепсі, але от звідки вона взялась, я не зможу сказати, навіть якщо моє життя залежатиме від цього. Я забув, з ким обідав і, що важливіше — де. Це був Роберт Айлз у «Бітах»? Чи Тодд Гендрікс «В Урсули», новому ресторанчику Данкана Голмса в районі Трайбека? Чи це був Ріккі Воррел і ми були в «Грудні»? Міг це бути Кевін Вебер у «Контрі» в Ного? Може, я замовив сандвіч з куріпкою на бріоші, з зеленими помідорами, чи велику тарілку салату з соусом, з молюсками?

— Боже, я не пам’ятаю, — стогну я, мій одяг (спортивна куртка