Американський психопат - Брет Істон Елліс

Я зиркаю на Мак-Дермотта. Він посміхається, робить ковток зі своєї склянки і задоволено облизує губи.

— Чому? — цікавиться Ван-Паттен.

— Це традиція, — кажу я, не зводячи очей із Мак- Дермотта. — Але до того ж так зручніше.

— А чи не буде жилетка сидіти краще, якщо вдягнути підтяжки? — чую я Ван-Паттенове питання.

— Чому? — запитую я, розвертаючись до нього.

— Ну, якщо хочеш уникнути… — він зупиняється, підшукує вдале слово.

— Обтяженості… — починаю я.

— Пряжкою на ремені? — закінчує Мак-Дермотт.

— Звісно, — каже Ван-Паттен.

— Треба пам’ятати… — і мене знову перебиває Мак-Дермотт.

— Пам’ятай, що жилетка має пасувати до костюма за кольором та стилем, але ні в якому разі її візерунок не має повторюватися на шкарпетках чи краватці, — говорить до Ван-Паттена Мак-Дермотт, але посміхається мені.

— Я думав, ти не читав цю… цю книгу, — я затинаюсь від люті. — Ти ж щойно казав, що не бачиш різниці між Брюсом Боєром та… Джоном Вейном Ґейсі[99].

— Та щойно згадалось, — знизує він плечима.

— Слухай, — я повертаюся до Ван-Паттена, облишивши дешеві трюки Мак-Дермотта. — Якщо і на жилетці, і на шкарпетках будуть ромби, це виглядатиме надто надумано.

— Думаєш? — питає він.

— Буде помітно, що ти свідомо розробляв цей образ, — кажу я і раптом засмучуюсь, повертаюсь до Мак- Дермотта. — Пір’яна Голова? Як ти, чорт забирай, зробив Пір’яну Голову зі Шкіряного Обличчя?

— Веселіше, Бейтмене, — каже він і плескає мене по спині, потім потирає мені шию. — Що з тобою? Не робив шіацу вранці?

— Ще раз так мене торкнешся, — кажу я, міцно заплющивши очі, моє тіло напружене й збуджене, мов пружина, згорнута, але з бажанням розпрямитись. — І замість руки буде кікоть.

— Ого, полегше, друже, — відсахується з удаваним жахом Мак-Дермотт.

Обидва регочуть, як ідіоти, дають один одному п’ять, навіть не підозрюючи, що я б міг відрубати йому руки, більше того — зробив би це з задоволенням.

Ми втрьох, Девід Ван-Паттен, Крейґ Мак-Дермотт і я, сидимо у вітальні клубу «Єль» за обідом. Ван-Паттен вдягнув костюм у шотландку з шерстяного крепу від «Кріціа Уомо», сорочку «Брук Бразерс», краватку «Адірондак» та черевики від «Коул-Гаан». На Мак-Дермотті блейзер з ягнячої вовни та кашеміру, штани з шерстяної фланелі від «Ральф Лорен», сорочка та краватка теж від «Ральф Лорен», черевики від «Брукс Бразерс». Я обрав шерстяний костюм у велику клітинку, бавовняну сорочку від «Лучіано Барбера», краватку від «Лучіано Барбера», черевики від «Коул-Гаан» і окуляри без діоптрій від «Бауш енд Ломб». «Шоу Патті Вінтерс» сьогодні було про нацистів, і я справді підзарядився, дивлячись його, хоч і не можу пояснити як саме. Мені не надто подобаються їхні вчинки, однак вони не видаються мені й надто вже несимпатичними, варто додати — як і у більшості людей у залі. Один з тих нацистів у рідкісному гумористичному епізоді навіть жонглював грейпфрутами, це мені так сподобалось, що я сів у ліжку і зааплодував.

Луїс Керрузерс сидить через п’ять столиків від нашого, вдягнений так, наче на нього зранку вчинили напад жаби: на ньому невизначений костюм якогось французького кравця, і, якщо не помиляюся, капелюх-казанок на підлозі біля його стільця також належить йому (на ньому мало не написано «Луїс»). Він посміхається, але я вдаю, що не помітив. Зранку я дві години тренувався в «Ексклюзиві», і оскільки ми всі втрьох взяли собі вихідний, ми йдемо на масаж. Їжу ще не замовляли, насправді навіть меню не бачили. Просто п’ємо. Крейґ спочатку хотів взяти пляшку шампанського, але, коли він це запропонував, Девід сердито похитав головою і сказав: «Геть, геть, геть», тож кожен замовив собі напій сам. Я все спостерігаю за Луїсом, і щоразу, як він озирається на наш столик, я відкидаю голову назад і регочу, навіть якщо те, що Ван-Паттен чи Мак-Дермотт говорять, не надто смішне — тобто практично завжди. Я вдосконалив цю фальшиву реакцію настільки, що ніхто й не помічає її неприродності. Луїс підводиться, витирає рот серветкою, знову дивиться на нас, перш ніж вийти з кімнати і, як я думаю, йде до чоловічої вбиральні.

— Але є винятки, — говорить Ван-Паттен. — Річ у тім, що я не хочу провести вечір із монстром Коржиком[100].

— Ти ж все одно зустрічаєшся з Мередіт, яка різниця? — питаю я.

Звісно, він не чує.

— Візерунок із дрібних квіточок — це мило, — каже Мак-Дермотт. — Квіточки — це дуже мило.

— Бейтмене? — питає Ван-Паттен. — Є поради зі стилю щодо квіточок?

— Що? — перепитую я, підводячись з-за столу.

— Квіточки? Ні? — це вже Мак-Дермотт. — Квіточки дуже гарні, comprende[101]?

— Слухайте, — кажу я, підсовуючи стілець до столу. — Я просто хочу, щоб всі знали, я — за родинні цінності і проти наркотиків. Перепрошую.

Коли я йду звідти, Ван-Паттен хапає офіціанта, що проходить повз нього, і каже:

— Це вода з-під крана? Я не п’ю воду з-під крана. Принесіть мені «Евіан» чи щось таке саме, гаразд?

Чи почав би я подобатися Кортні не так сильно, якби Луїс помер? Це питання, на яке немає чіткої відповіді, горить у моїй голові, поки я повільно йду через обідню залу, привітно махаю рукою комусь, схожому на Вінсента Моррісона, ще комусь, в кому я майже впевнено бачу схожість із Томом Ньюменом. Стала б Кортні проводити зі мною більше часу — того часу, який нині вона приділяє Луїсу, — якби він зник з поля зору, більше не був варіантом, можливо, був би… мертвим? Якби Луїса вбили, Кортні сумувала б? Чи міг би я справді втішити її і не сміятись їй в обличчя, коли моя лють піднімається і повертається до мене, змітаючи все? Може, її збуджує саме те, що ми зустрічаємось у нього за спиною, а може, моє тіло чи розмір мого члена? Чому, в такому разі, я хочу догодити Кортні? Якщо я їй подобаюся лише за м’язи, за мій прутень, то вона — пустопорожня сучка. Однак дуже приваблива, майже досконала пустопорожня сучка, і це може перекрити все інше, крім хіба що запаху з рота чи жовтих зубів, бо це вже вагомий привід для розставання. Може, я все зіпсую,