Американський психопат - Брет Істон Елліс
Дві тисячі скручувань на прес, тридцять хвилин стрибків через скакалку у вітальні; з магнітофону «Вурлітцер» лунає «Лев спить сьогодні», знову і знову, хоч я і тренувався сьогодні у спортзалі години дві. Після того я вдягаюсь і йду за покупками в «Д’Аґостіно»: сині джинси від «Армані», біла сорочка «Поло», спортивний піджак «Армані», без краватки, волосся зачесане назад з мусом «Томпсон»; на вулиці мряка, тож на ногах чорні водонепроникні черевики без шнурівок «Маноло Бланік»; у чорному шкіряному дипломаті «Епі» від «Луї Віттон» ($ 3200) три ножі та два пістолети; сьогодні холодно, та й манікюр спаскудити не хочеться, тож ще пара рукавичок з оленячої шкіри від «Армані». Нарешті — чорний шкіряний плащ із паском від «Джанфранко Ферре», він коштує чотири тисячі доларів. Хоча до «Д’Аґостіно» йти зовсім недовго, я все одно беру свій дисковий вокмен, в ньому — подовжена версія «Розшукується мертвий чи живий» Бон Джові. Беру з нової підпорки для парасольок у шафі біля виходу парасольку «Етро» з візерунком пейслі та дерев’яною ручкою, куплену у «Берґдорф Ґудмен», триста доларів на розпродажу, і виходжу з дому.
Після офісу я тренувався в «Ексклюзиві», а прийшовши додому, взявся за маніакальні телефонні дзвінки до дівчат з «Далтона» — їхні номери були в журналі, який я викрав у адміністрації, коли вдерся туди минулого четверга.
— Я корпоративний рейдер, — хтиво шепотів я у бездротовий телефон. — Влаштовую поглинення компаній. Як тобі це?
Потім невелика пауза, перш ніж почати прицмокувати та рохкати в слухавку і спитати:
— Ну що, сучко?
Можу сказати, що переважно вони справді лякались, і мене це дуже потішило, дозволило сильній, пульсуючій ерекції протриматися протягом усіх дзвінків, аж поки одна з дівчат, Гіларі Воллес, не спитала незворушним тоном: «Тату, це ти?», і весь мій ентузіазм минув. Дещо розчарований, я зробив ще декілька дзвінків, але якось не на повну силу, в процесі передивляючись свіжу пошту, і зрештою повісив слухавку, не закінчивши фразу, бо побачив персональне повідомлення від Кліффорда, хлопця, котрий обслуговує мене в «Армані», про приватний розпродаж у бутику на Медісон… два тижні тому! Я припустив, що один зі швейцарів просто тримав картку в себе, щоб рознервувати мене, але ж це не відміняє того, що я пропустив йобаний розпродаж, і поки я розмірковую про це, йдучи по Центральному парку десь біля Сімдесят шостої чи Сімдесят п’ятої, до мене приходить глибоке усвідомлення того, що світ переважно — жорстоке й паскудне місце.
Хтось дуже схожий на Джейсона Тейлора (чорне волосся, зачесане назад, двобортне темно-синє кашемірове пальто з бобровим коміром, чорні шкіряні черевики «Морґан Стенлі») проходить під ліхтарем і киває, коли я роблю звук тихішим і чую від нього: «Привіт, Кевіне». Я відчуваю запах «Ґрей Фленнел», на ходу озираюсь на схожого на Тейлора чоловіка, котрий міг би бути Тейлором, і думаю — чи він досі зустрічається з Шелбі Філліпс, аж поки мало не перечіпляюсь через жебрачку, яка розляглась перед зачиненим рестораном (Тоні Мак-Манус відкрив це місце два роки тому, воно називалось «Амнезія»). Вона чорна і геть божевільна, все повторює: «Гроші, будь ласка, поможіть, містере, гроші, будь ласка, поможіть, містере», наче це якась буддистська мантра. Я намагаюся прочитати їй лекцію про те, що варто їй було б знайти якусь роботу, може, в «Сінеплекс Одеон»[102], я пропоную це не без ввічливості й подумки сперечаюсь сам із собою — відкривати дипломат чи ні, дістати ніж чи пістолет. Але мені спадає на думку, що це надто легка мішень, щоб задовольнити мене, тож я кажу їй йти у сраку і роблю музику голосніше, якраз на словах: «Знову те саме, лише імена змінились…» Я йду далі, зупиняюся біля банкомата, щоб зняти триста доларів, просто так — банкноти всі хрусткі, двадцятки щойно з друку, я обережно кладу їх до свого гаманця зі шкіри газелі, так щоб вони не зім’ялись. На площі Колумба фокусник у плащі та циліндрі, котрий називає себе Еластичною Людиною і часто буває тут вдень, виступає перед невеликою знудженою аудиторією. Я відчуваю запах здобичі, і він, здається, заслужив мій гнів, однак я йду далі в пошуках цікавішої мішені. Хоча був би він мімом, то точно був би вже мертвим.
Вікна іншого покинутого ресторану, який раніше називався «Палаце», заклеєні вицвілими плакатами з Дональдом Трампом на обкладинці журналу «Тайм», і це додає мені впевненості. Я підійшов до «Д’Аґостіно», стою перед входом, дивлюся на нього, і мене охоплює майже непереборне бажання пройтися кожним рядом, наповнити свій кошик пляшками бальзамічного оцту та морської солі, оглянути ряди з овочами та зеленню, вивчаючи відтінки червоних перців, жовтих перців, зелених перців, пурпурових перців, вирішуючи, якого смаку та форми імбирне печиво мені потрібне; але все одно я прагну зробити перед тим щось глибше, щось ще невизначене, тож виходжу на холодні темні вулиці за західною частиною Центрального парку, дивлюся на відображення свого обличчя в тонованих вікнах лімузина, припаркованого перед «Кафе дез Артист» — мій рот рухається сам собою, язик мокріший, ніж звичайно, очі неконтрольовано кліпають. Моя тінь чорніє на мокрій бруківці у світлі вуличного ліхтаря, я бачу, як рухаються мої руки в рукавичках, стискаються у кулаки, витягуються пальці, тремтять, і мені доводиться зупинитися серед Шістдесят сьомої вулиці, щоб опанувати себе; я шепочу собі заспокійливі слова, наперед тішуся походом в «Д’Аґостіно», столиком, зарезервованим у «Дорсії», новим диском «Майк енд зе Мекенікс», і боротьба
