Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

Мати полізла під подушку.

Дістала заклеєний конверт.

— Я не читала!

Я кивнув і сховав конверт до кишені.

— Ну, будемо снідати, — сказала мати. — Марія Василівна мені щоранку щось приносить, хоч я і не прошу. А до кухні я сама добираюсь! Іди, помийся з дороги, переодягнись. Ти ж, сподіваюсь, лишишся у мене? Не поїдеш на свою хату? Чи може…

Вона з деяким острахом поглянула на мене:

— Може, ти не сам? Марина казала, що ти повернешся не сам…

Я посміхнувся.

— Я сам, мамо. Що ви тут собі понавигадували!

— Ну, що ж… — зітхнула. — Може, все — на краще.

Вона взяла ціпок, якого я одразу не помітив біля ліжка. Підвелася, пішла в бік кухні.

Бачив, як вона намагається «тримати спину» і йти прямо.

Вона дійсно йшла майже прямо. Це потішило і розчулило мене.

Я опустився на ліжко, дістав з кишені конверт, відкрив, надірвавши і краєчок аркуша, що був всередині.

Розгорнув.

У ньому виявилася складена вдвоє стодоларова купюра…

«Денисе, дорогий. З мамою все в порядку, наскільки це можливо в її віці і стані. Вона ходить (щоправда, тільки по хаті) і досить добре говорить. Може зварити їжу, якщо ти носитимеш продукти. Все більш-менш нормально…».

«Більш-менш нормально»!

А не повідомити, що їдеш — це нормально, подумав я. І одразу ж сказав собі: стоп, жодних докорів, яке маю на те право?

Пробігся очима до кінця аркуша — там були поради щодо прийому ліків, подальшого догляду і все таке інше.

Перегорнув аркуш.

«…все одно. Наша… (тут було три жирних крапки) залишиться тут. Уперта як ослиця. Жорстока як пам’ять. Глибока як криниця. Ніжна як спогад, зворушлива як дитина, холодна як мармур, м’яка як глина, вона на нас дивиться і усміхається. Вона говорить без слів…»

Нічого не зрозумів.

Перечитав, подумки розставляючи словосполучення в один рядок.

Це був Превер. Мій улюблений вірш.

«…ти стояв у клубі на сцені в білій сорочці. Тобі свистіли, адже хотіли танців. Потім, у сквері ти прочитав цей вірш до кінця і пішов. А я пішла за тобою, хоча й лишилася сидіти на місці, мов прикута. Я тобі вдячна, Денисе. Маєш це знати. Адже знати, що ти когось витягнув з болота — навіть несвідомо! — це завжди приємно.

Ну, і… Повертаю тобі твої сто доларів. Найсоромніший спогад про мою дурість. Але і тоді ти врятував мене — вдруге. І все одно у мене нічого не вийшло. Так і мало бути. Будьте щасливі! Це, насправді, не так вже й складно…».

Я розгорнув вицвілу зелену купюру із сивим заломом посередині. Поверх портрета стариганя-Франкліна був напис «Готель «Дніпро», 2005 р.».

Цього року я одружився.

І життя пішло за новим відліком.

А все, що було до того — вкрилося мороком і було порізане, немов плівка, на епізоди.

— Денисе, йди снідати, синку! — почув з кухні голос матері.

Сховав лист і купюру в конверт…

Пішов коридором, котрий здався мені темним і завузьким у порівнянні з нещодавньою розкішшю готелів. Але то все — маячня, звикну!

Я повернувся додому.

І більше нічого не шукав…

— З поверненням, босе!

Це пролунало не зі слухавки, а над самим вухом.

Але тим же веселим голосом, який я собі і уявляв: Ліна!

Пролунало не в офісі, до якого я так і не потрапив, а тут, посеред міста, в натовпі, котрий сунув і сунув на Європейську площу.

Це було «дежавю», на яке годі було сподіватися. Хоча країну, немов великого і загнаного в глухий кут тигра, давно і чи не навмисно дражнили факелами і списами, тицяючи ними в різні частини тіла.

Така досить хитра політика (хоча й досить банальна), була передбачуваною: «тигр» таким чином поволі виснажувався, розпорошував сили. А підкинута час від часу кістка чи шматок прогнилого м’яса у вигляді якихось рішень і законів, на деякий час вгамовувала і присипляла його.

Часом я думав, що та крапля, яка переповнить цю, здавалося, бездонну чашу терпіння і зосередить «тигра» на останньому стрибку — ніколи не проллється.

Як і багато хто з моїх ровесників, я збайдужів до політики, адже вона стала передбачуваною, а відкат в минуле — неминучим.

Але парадокс влади полягав в тому, що, намагаючись роз’єднати, розікрасти і розпорошити країну, вибудувати стіну між її частинами — вона лиш об’єднувала людей.

Усе це згуртування — мимоволі і, для багатьох пересічних громадян, неусвідомлено — призвели до найголовнішого: ось до цього дня.

До цього осіннього дня, коли на розі Прорізної і Хрещатика мене смикнула за рукав моя колишня студентка і нинішня підлегла Ліна: «З поверненням, босе!».

Вона йшла в юрмі з жовто-блакитною стрічкою на комірці куртки.

— Йдемо? — весело додала Ліна після того, як ми обмінялися досить сентиментальними обіймами. — Ви коли повернулися?

— Вчора, — сказав я.

— …і потрапили з корабля — на бал? — посміхнулася дівчина. — Вітаю!

Ми пішли разом, хоча триматися купи в такому натовпі було важко.

Люди йшли плече до плеча.

І я, давно зневірений, що таке може статися, поволі переповнювався загальною радістю і загальним піднесенням. Ще ніколи за останні роки нас не було так багато!

Але, маючи в душі левову частку скептицизму, я розглядав обличчя і помітив, що, здебільшого тут були люди середнього і старшого віку.

Усі вони поглядали одне на одного з деякою мірою здивування і такого самого скептицизму, мовляв, ну, зібралися, а що далі? Ну, от завтра президент підпише угоду, враховуючи побажання мас — і ми знову розповземося по кухнях і офісах?

А якщо не підпише? Що далі?..

До дванадцятої години на площі зібралося тисяч двісті — люди заполонили увесь Хрещатик від бульвару Шевченка до Європейської площі…

Я слухав риторику промовців, котрі по черзі брали слово, і з досадою думав, що її варто було б змінити. Адже змінилися не лише часи, але й самі люди. Вони, як в анекдоті — вже були такими, «як треба». Їх не варто б під’юджувати гаслами, вони налаштовані йти «довго й мовчки», зціпивши зуби, не піддаючись ейфорії.

Проте все ж таки відгукувалися на лозунги.

І це мене трохи розчарувало.

Ліна, котра все ще опікувалася мною в натовпі, весело підморгнула мені:

— На Майдані збиратися заборонили, але — дзуськи! Всі наші сьогодні ж перебираються туди!

Я подумав, що десять років тому їй було не більше дев’яти і вона не може пам’ятати засніжені намети Помаранчової революції…

Згадав слова водія, що віз мене з аеропорту — «Молодняк зараз інший… Вони цього плювка