Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
Це скидалося на божевілля.
…Від місіс Страйзен, з якою я так невдало пожартував, її привезла та колоритна довгокоса «скво».
— Знайомтесь, це — Залізна Ґава, — сказала Єлизавета. — Компаньйонка місіс Мелані.
«Скво» огледіла нас з Дезмондом суворим поглядом. Певно, ми їй не сподобались.
Вигляд у нас був досить пом’ятий, адже всю ніч ми провели в барі, розмірковуючи про колізії долі. Нам кортіло дізнатися про наслідки зустрічі. Єлизавета виглядала не краще: темні тіні під очима свідчили, що і її ніч була безсонною. Розкланявшись, мов два клоуни з суворою пані Ґавою, ми повели Єлизавету за той самий столик, з-за якого не вставали аж до цього часу. І втупились в неї осоловілими очима:
— Ну?!.
Дізналися ось про що.
Так, Ліка дійсно була на фестивалі в Нью-Йорку. Увечері потелефонувала місіс Страйзен і сказала, що повертається назад. А години через чотири потелефонувала знову…
Тут Єлизавета розповіла зовсім неймовірну історію, яку я слухав, не ймучи віри.
Про якісь гобелени, про якогось Збишека і про те, що місіс Енжі Маклейн замішана у підробці старовинних раритетів.
Як казала моя бабуся — «на голову не надінеш»!
Крім того, після останньої розмови з цією Мелані, Енжі зникла. За нею поїхав її чоловік — той самий Джошуа Маклейн, за якого намагався видати себе садівник Пол.
Назад не повернувся…
Приблизно такий ланцюжок я вибудував з довгої розповіді Єлизавети, в котру впліталася і історія самої місіс Страйзен і безліч інших емоційних уривчастих подробиць. Єлизавета виглядала розгубленою і вичавленою.
— А вона точно більше не телефонувала цій Мелані? — запитав я.
— Цього я не знаю, — сказала Єлизавета. — Але мені здається, вона була не досить відвертою. Тобто — відвертою до певного моменту. Можливо, до того, як я сказала, що треба подати у розшук.
— Звісно, — сказав Дезмонд. — Якщо ми подамо у розшук — вашій Енжі світить в’язниця.
Це було ясно, мов божий день. Як ясно й те, що слід загубився.
— А хто такий цей Збишек Залеські? — запитав Дезмонд.
— Галерист, мистецтвознавець, колишній аспірант Маклейна. Більше Мелані нічого про нього не знає, — сказала Єлизавета і додала через паузу: — В тій останній розмові з місіс Страйзен, Ліка сказала, що… Що він запропонував їй жити разом в обмін на його мовчання щодо підробки тих клятих гобеленів.
Я свиснув. Дезмонд, здається, теж.
— Можливо, вона згодилась, — сказав він з ентузіазмом. — Тоді нам варто шукати цього Збишека. Гадаю, це не буде складно. У мене є знайомі…
Вони про щось заговорили.
А на мене навалилася безмежна, ватяна нудьга, оповила відчуттям марності і безглуздя.
Збишек, місіс Страйзен, Мігель, Пол, Ґава, Маклейн.
Це було чуже життя, чужі пристрасті.
Кожен має право жити, як хоче…
Навіть в нашій непереможній трійці я на даний момент почувався зайвим.
І новий виток у пошуках мене більше не цікавив.
У детективність цієї історії я не вірив.
— Ден, чого ти мовчиш? — відірвав мене від думок голос Єлизавети.
Я просто не чув, про що вони говорили…
— Так, — спроквола кивнув я, — треба шукати цього Збишека і добряче натовкти йому пику. Якщо вона дасть це зробити…
І додав:
— Гадаю, Дез із цим чудово впорається.
Вони зиркнули на мене з презирством.
— Ти хочеш сказати, що залишаєш нас? — запитала Єлизавета. — А якщо Ліка дійсно у небезпеці?
— Тоді я приїду з гранатометом, — криво всміхнувся я. — Але я більше не згоден марнувати тут час. У мене хвора мати. Студенти, до речі, яких я знову мушу вести замість тебе. Робота. І… і…
— Так, вибач, — тихо промовила Єлизавета. — Я знаю. Ти не мусиш…
Долаючи свою ватяну нудьгу, я важко підвівся зі стільця, кивнув їм і пішов до свого номера, тяжко розгрібаючи ногами невидимі пустельні дюни.
* * *
— Не маєш права відмовити — будеш пацюком! — сказав Дез двома днями пізніше, коли моя зібрана валіза стояла на порозі.
Він кинув переді мною пачку роздруківок.
— Це контракти!
Він почав трусити перед моїм носом кожним папірцем по черзі.
— Майстер-класи в Лoc-Анжелесі! Показ фільму: Лас-Вегас, Мемфіс, Чикаго, Цинциннаті, Вашингтон. Право на зйомки — будь-де, включно з Каліфорнійською в’язницею, засіданням Конгресу та на Місяці! Попутно — пошуки!! Вся країна — біля ваших ніг, сер!
Так, він добряче підметушився, щедро позолотивши мої тенета.
— Тільки дурень відмовиться! — додав він, коли я уважно роздивився папери і значуще додав, знаючи на що тиснути: — Мусиш хоча б представити свою країну. А то її знають хіба що через Чорнобиль. Ну і… — додав він тихо, — для Ліз це дуже важливо. Сам розумієш.
Я розумів.
Власне, чи не цього я прагнув, коли розшукував її в тому прибалтійському «будинку скорботи»? Але тепер я не відчував жодної причетності до їхніх клопотів, я був зайвий. І навіть якщо їм вдасться розшукати Ліку, — не уявляв своєї ролі на цьому сімейному святі.
Дезмонд вже мав у кишені адресу офісу Збишека Залеські.
Лишалося вилетіти до Нью-Йорка, знайти його — або ЇХ! — і виставу буде закінчено.
А яким буде її фінал, мене не цікавило.
Можу лиш відправити мейл з привітаннями…
Одного я не врахував: Єлизавета Тенецька!
— Денисе, не їдь, — сказала вона, поклавши руку на моє плече. — Ти так багато зробив, що, звісно, маєш право залишити нас. Але — не їдь. Без тебе я не впораюсь…
Що тут ще додати?
Я залишився…
Можливо, десь глибоко на дні моєї некращої частини душі в ту мить блимнула скалка зловтіхи. Скалка від давно розтрощеного ілюмінатора мого давно потопленого корабля.
Я залишився.
Наступного ж дня ми вирушили назад, до Нью-Йорка.
Я — з кислою міною на обличчі, Дезмонд — натхненний новими планами, які нам належить звершити, Єлизавета… Не знаю. Мені легше було думати, що вона так само задоволена, як і Дезмонд — тими ж майбутніми обжинками, на які так довго чекала.
Я ж почувався, як самотній огірок в порожній діжці, що бовтається у солоному розсолі. І сердився на себе.
Так, я нарешті міг сказати собі те, на що не вистачало часу, аби зрозуміти: я був поганим сином, поганим чоловіком, поганим коханцем, поганим вчителем і поганим товаришем. І жоден успіх, жодна зловтіха і жоден реванш не могли перекрити ці проколи, заштопати дірки і виправдати мене бодай перед собою.
Тепер я не уявляв, навіщо шукаємо людину, котра прожила тут чималу частину життя і сама вирішила свою долю.
Вирішила навіть в ту мить, коли — відступила! І це теж було